Carl Sandburg portrait

Carl Sandburg

Карл Сендбург

Американський поет, біограф, журналіст і редактор. Володар трьох пулітцерів.


Нетрі
Глина
Трава
Каяття
Мови

Нетрі

В мені є вовк. Ікла витончені по проникливі розрізи… червоний язик сирого м’яса … і гаряче зашморгування крові - я живлю цього вовка оскільки нетрі дали його мені і нетрі не дозволять піти.

В мені є лисиця … срібно-сіра лисиця … Я шмигаю і імкаю … Я хапаю речі з повітря і вітру … Я чую в темній ночі й беру сплячих та їм їх і ховаю пір’я … Я кружляю та петляю і крутійствую.

В мені є їжак … писок і черево … механізм їсти і пирхати … механізм спати задоволеним на сонці - я маю це з нетрей теж і нетрі не дозволять цьому піти.

В мені є риба … Я знаю що вийшов з солоносиньої водної брами … Я шустав з косяками оселедця … Видував фонтани із пихтунами … перш ніж земля стала … перш ніж вода зійшла … поперед Ноя … поперед перших глав Буття.

В мені є бабуїн … чаряпкотокігтявий … песопикий … скавчить незграбною жадою … волохатий під пахвами … тут є яструбоокий прагнучий чоловік … тут є білява і синьоока жінка … тут вони ховаються скукобившись уві сні очікуючи … готові гарчати й вбивати … готові співати і давати молоко … очікуючи - я живлю бабуїна оскільки нетрі кажуть так.

В мені є орел і є пересмішник … і орел лине над Кам’яними Горами моїх снів і б’ється над скелями Сьерри за що я бажаю … і пересмішник бринить раннім передопівднем перш ніж роса збереться - І я маю орла і пересмішника з нетрів.

О, я маю зоосад, я маю звіринець, всередині ребер, під кощавою головою, під моїм червонохлипким серцем - і я маю ще щось: це чоловічо-диятче серце, жіночо-дитяче серце: це батько й мати та улюбленець: це йде Бо-Зна-Звідки: це йде Бо-Зна-Куди - Як я воротар зоосаду: Я кажу так і ні: я співаю і вбиваю і працюю: я кореш світу: Я вийшов з нетрів.


Глина

В глині спимо ми,
В глині вогкій холодній,
До тиші минулих років
І зірок розриву,

Із глини, тоді,
М’якої теплої глини,
Ми постаємо:
Формувати рожеве листя,
Плеч і обличчя.

Ми стоїмо, тоді,
По життя подих,
Здійняті до срібла сонця
Понад глину і поза
День.

Трава

Склади тіла високо при Аустерліце і Ватерлоо.
Зарий їх глибоко і дай мені працювати -
Я трава; я вкриваю все.

І склади їх високо при Геттісбергу
І склади їх високо при Іпрі й Вердені.
Зарий їх глибоко і дай мені працювати.
Два роки, десять років, і пасажири питають провідника:
	Що це за місце?
	Де ми тепер?

Я трава.
Дай мені працювати.

Каяття

Ім’ям коня було Каяття.
Люди казали, “Ґі, що за хаба!”
Та вони були жуками Едгара Алана По й так
назвали його Каяття.
Коли він був мерин
Він блискав копитами іншим скаковим
І бурхав пил у носи іншим скаковим
І виграв перші свої перегони і другі
І інші і інші і зрідка коли
Приходив під кордом позад інших змагальників.  
І так, Каяття, що пішов, був героєм п’єси
Генрі Блоссома, що пішов нині.
Що там прізвисько? Клич мене будь-чим.
Горіхом, сиром, чимось що вносить кіт. Міть мене будь-яким старим ім’ям.
Класифікуй мене в рибу, гориллу, схилену голову, яйце, шинку.
Тільки … ляскай мене іноді поміж вух … і полюй білу зірку
В мене на лобі та завивай вихор мого чубу навколо неї.
Загадай по мене бажання. Можливо я втечу як подув вітру.

Мови

Немає ручок над мовою
Відповідно людина хапає її
І мітить знаками на пам’ять.
Це річка, ця мова,
Раз на тисячу років
Б’є новий курс
Змінюючи шлях в океан.
Це гірські повітря
Рухаються до долу
Й від нації в націю
Перетинаючи кордони і змішуючись.
Мови вмирають як річки.
Слова звиті коло твого язика сьогодні
Та зламані до форми думки
Між твоїми зубами й губами, що кажуть
Тепер і сьогодні
Затьмариться ієрогліфіка
За десять тисяч років відтепер.
Співай - і співаючи - пам’ятай
Юна пісня вмирає і змінюється
І немає другого дня тут 
Більше аніж вітру
Що дув десять тисяч років тому.