Карл Сендбург

В мені є вовк. Ікла витончені по проникливі розрізи… червоний язик сирого м’яса … і гаряче зашморгування крові - я живлю цього вовка оскільки нетрі дали його мені і нетрі не дозволять піти.

В мені є лисиця … срібно-сіра лисиця … Я шмигаю і імкаю … Я хапаю речі з повітря і вітру … Я чую в темній ночі й беру сплячих та їм їх і ховаю пір’я … Я кружляю та петляю і крутійствую.

В мені є їжак … писок і черево … механізм їсти і пирхати … механізм спати задоволеним на сонці - я маю це з нетрей теж і нетрі не дозволять цьому піти.

В мені є риба … Я знаю що вийшов з солоносиньої водної брами … Я шустав з косяками оселедця … Видував фонтани із пихтунами … перш ніж земля стала … перш ніж вода зійшла … поперед Ноя … поперед перших глав Буття.

В мені є бабуїн … чаряпкотокігтявий … песопикий … скавчить незграбною жадою … волохатий під пахвами … тут є яструбоокий прагнучий чоловік … тут є білява і синьоока жінка … тут вони ховаються скукобившись уві сні очікуючи … готові гарчати й вбивати … готові співати і давати молоко … очікуючи - я живлю бабуїна оскільки нетрі кажуть так.

В мені є орел і є пересмішник … і орел лине над Кам’яними Горами моїх снів і б’ється над скелями Сьерри за що я бажаю … і пересмішник бринить раннім передопівднем перш ніж роса збереться - І я маю орла і пересмішника з нетрів.

О, я маю зоосад, я маю звіринець, всередині ребер, під кощавою головою, під моїм червонохлипким серцем - і я маю ще щось: це чоловічо-диятче серце, жіночо-дитяче серце: це батько й мати та улюбленець: це йде Бо-Зна-Звідки: це йде Бо-Зна-Куди - Як я воротар зоосаду: Я кажу так і ні: я співаю і вбиваю і працюю: я кореш світу: Я вийшов з нетрів.

Глина

В глині спимо ми, В глині вогкій холодній, До тиші минулих років І зірок розриву, Із глини, тоді, М’якої теплої глини, Ми постаємо: Формувати рожеве листя, Плеч і обличчя. Ми стоїмо, тоді, По життя подих, Здійняті до срібла сонця Понад глину і поза День.

Трава

Склади тіла високо при Аустерліце і Ватерлоо. Зарий їх глибоко і дай мені працювати - Я трава; я вкриваю все. І склади їх високо при Геттісбергу І склади їх високо при Іпрі й Вердені. Зарий їх глибоко і дай мені працювати. Два роки, десять років, і пасажири питають провідника: Що це за місце? Де ми тепер? Я трава. Дай мені працювати.

Каяття

Ім’ям коня було Каяття. Люди казали, “Ґі, що за хаба!” Та вони були жуками Едгара Алана По й так назвали його Каяття. Коли він був мерин Він блискав копитами іншим скаковим І бурхав пил у носи іншим скаковим І виграв перші свої перегони і другі І інші і інші і зрідка коли Приходив під кордом позад інших змагальників. І так, Каяття, що пішов, був героєм п’єси Генрі Блоссома, що пішов нині. Що там прізвисько? Клич мене будь-чим. Горіхом, сиром, чимось що вносить кіт. Міть мене будь-яким старим ім’ям. Класифікуй мене в рибу, гориллу, схилену голову, яйце, шинку. Тільки … ляскай мене іноді поміж вух … і полюй білу зірку В мене на лобі та завивай вихор мого чубу навколо неї. Загадай по мене бажання. Можливо я втечу як подув вітру.

Мови

Немає ручок над мовою Відповідно людина хапає її І мітить знаками на пам’ять. Це річка, ця мова, Раз на тисячу років Б’є новий курс Змінюючи шлях в океан. Це гірські повітря Рухаються до долу Й від нації в націю Перетинаючи кордони і змішуючись. Мови вмирають як річки. Слова звиті коло твого язика сьогодні Та зламані до форми думки Між твоїми зубами й губами, що кажуть Тепер і сьогодні Затьмариться ієрогліфіка За десять тисяч років відтепер. Співай - і співаючи - пам’ятай Юна пісня вмирає і змінюється І немає другого дня тут Більше аніж вітру Що дув десять тисяч років тому.

Carl Sandburg