Louise Glück portrait

Louise Glück

Луїза Глюк

Нобелівська лауреатка з літератури 2020 року.


Нічні Міграції
Глухий Кут
Проліски
Червоний Мак
Літературна Робота


Нічні Міграції

Це той момент коли бачиш знов
червоні ягоди гірського попелу
і в темнім небі
птахів нічні міграції.

Мене журить думати
що мертві не можуть бачити їх -
ці речі, на які ми покладаємось,
вони зникають.

Що робити душі для розради тоді?
Я кажу собі можливо не треба
більше цих задоволень;
можливо єдине не бути просто достатньо,
важко як є те уявити.


Глухий Кут

Я казала, “Слухай, янголе, відлучи мене цеї крихти.”
Я казала, “Розлучи мне з цим сміттям, цією стійкою дієтою
З образ із зіллям, образ
Із водкою і томатним соком,
Ти посадив більеду поміж витребеньок.”
Залишатись було моїм шляхом відплати.
Я потурала його анемії і готувала страви
Чотири місяці - все зловмисне,
стандартне співмешкання. Але любий мій, любий,
Якщо я тепер мрію про твої руки, твоє волосся,
Це  життєвість глухого кута
Мною втрачено. Наче шахи. Розум проти розуму.


Проліски

Чи знаєш чим я була, як я жила. Ти знаєш
що відчай є; тоді
зима мусить мати для тебе значення.

Я не чекала вижити,
земля гнітила мене. Я не чекала
прокинутись знов, відчути
у вологій землі своє тіло
знов здатне відповідати, пригадуючи
після такої тривалості як знов відкриватись
у холодному світлі
на провесні -

боючись, так, але серед тебе знов
ридаючи так ризикову радість

у вогкім вітрі нового світу.


Червоний Мак

Велика річ
не мати
розуму. Почуття:
о, я маю; вони
керують мною. В мене
бог у небі,
що зветься сонце, і відкриття
йому, кажучи
вогонь свого серця, вогонь
неначе його присутності.
Що буде ця слава
якщо не серце? О мої брати і сестри,
були ви колись як я, давним-давно,
перш ніж стали людьми? Чи ви
дозволяли собі
відкритися так, що більше ніколи
знов не відкриєтеся? Оскільки по правді
що я кажу вам тепер
саме це ви й робите. Я кажу
оскільки розтоптана.


Літературна Робота

Як я завернула за останню сторінку, по багатьох ночах, хвиля сорому огорнула мене. Куди вони пішли, всі ці люди, що здавалися такими реальними? Я вийшла в ніч, розвіятися; інстинктивно, запалила сиґарету. В темряві, сиґарета жевріє, як вогнище, запалене вцілилим. Але хто побачить це світло, цю маленьку крапку серед нескінченних зірок? Я стою якийсь час у темряві, сигарета жевріє і зменшується, кожен удих завзято руйнує мене. Якою мізерною вона була, якою стислою. Стисла, стисла, - та всередині мене тепер, - чим зірки ніколи не стануть.