Маріанна Мур

Важко тут щось таке розповісти... Поезія. Друзі. Поети. Ніколи не була одружена. Пулітцер. Нагорода Буллінгена. Національна Медаль За Літературу. Національна Книжна Нагорода. Американський поет, критик, перекладач, редактор. Класик...

Риба

брести крізь чорний жад. З вороно-синіх черепашок-мушль, тримається налагодження покидищ; відчиняючись і зачиняючись як псоване віяло. Вусоногі з жированням боку хвилі, не сховаються там для занурених стебл цього сонця, розколотого як звій скла, рухаються із квапом плями світла у роззявини - туди й назад, освічуючи це туркусне море тіл. Вода веде брід заліза по залізному лезу скелі; звідкіль зірки, рожеві рисовозерні, чорнило- обплискані морськи серця, краби наче зелені рядки, та підводні жаб’ячі гриби, ковзаються один по одному. Всі зовнішні ознаки наруги присутні на цій непокірній споруді - всі фізичні якості ка- тастрофи - нестача звисів, динамітні розори, опіки, й удари сокири, ці речі стоять надвір там; бік прірви мертвий. Поновний доказ підтвердив що це може жити на тому, що не оживить свою юність. Море старіє там.

Кладбище

Человек, вглядывающийся в море – принимает вид от тех, кто имеет на него столько же прав, как и ты на себя самого – такова человеческая природа стоять в середине вещи но тебе не стоять посреди этого: морю нечего дать кроме справно выкопанной могилы. Пихты стоят в процессии – каждая с изумрудной индюшачьей лапкой в вершине – сдержанные, как контуры их, не говорящие ничего; подавление, тем не менее, не самый явный атрибут моря; море - собиратель, - скоро на возврат ненасытного взгляда. Есть позади тебя и другие, вид этот несущие – чье выражение уже не протест; их рыба уже не исследует и костей не осталось от них; человек заглубляет сети, не ведая того факта, что они оскверняют могилу, и гребет быстро прочь – лезвия весел движутся слаженно, как лапы водяных пауков, словно бы не было здесь такой вещи как смерть. Морщины выступают сами собой в фалангах – прекрасны под пены сетями, и гаснут бездыханно, пока море шелестит туда и обратно водорослями; птицы плывут сквозь воздух с предельной скоростью, издавая опережающий свист – панцири черепах бичуются о стопы скал, в движении под ними и океаном, ниже пульсации маяков и шума колокольных буев, что привычно растет, что смотрится не как тот океан, в котором, вещи оброненные, вынуждены тонуть – в котором, если они завертятся и закружатся, нет ни воли, ни осознания.

Marianne Moore