Роберт Фрост

Американський поет і драматург, що його охрещують як перехрестя манер письма дев'ятнадцятого і двадцятого сторіч із дотриманням строгої форми в одному і модернізму, новацій і реалізму повсякденності в іншому...

Шлях не обраний

В ліс жовтий бігли два шляхи, Та жаль що не піти двома Стою сам довго мандрівник І якнадалі дивлюсь вниз Де гнеться у він підлісся; То інший візьму зрівняти, Що краща пропозиція, Як він поріс і жде ходи; Хоч щоб до того щоб там йти Зарівно бити обидва, Обидва рівно ранком цим лежать У листі ані чорного кроку. Притримаю один на інший день! Вже знаючи як шлях на шлях веде, Але не впевнений чи повернусь. Маю сказати так, зітхаючи Десь віки й віки звідділя: У ліс розходилися два шляхи, і я - Взяв той, що був менш битий, Ось й різниця вся.

Ладнання Стіни

Щось є тут, що стіни не любить, Що шле наріст морозної землі під неї, Й товче верхній брукняк на сонці; Та діри створює двоїм пройти у ряд. Справа мисливців - інша річ: Я йшов за ними й лагодив Там де не лишали вони каменю на камені, Щоб мати кролика без прихистку, Задовольнити псів гавкучих. Діри, я вважаю, Ніхто не бачив і не чув як робляться, То весна ладний час нам там знайти їх. Я дав знати сусіду нижче пагорбом; І днем ми зустрічаємось вздовж обійти Та стіну встановити поміж нами знов. Ми тримаємо стіну між собою як йдемо. Від одного бруку, який впав, до іншого. І певні з них буханки, й певні майже кулі Нам треба скористатися закляттям утворити рівновагу їм: Стій там де стоїш як наші спини обернені! Ми пальці жорстко держимо тримаючи їх. О, ще один вид гри на свіжому повітрі, Один на боці. І йде до трохи більшого: Там де те є там нам стіни не треба: Він весь сосна, а я сад яблуневий. Мої дерева яблуні ніколи не перейдуть І шишки їж під соснами, кажу йому я. Він говорить тільки, 'Добрі огорожі творять доброго сусіда.' Весна бешкетник у мені, і я цікавлюсь Чи зможу вкласти йому в голову поняття: 'Чом вони творять доброго сусіда? Чи це не там де було про корів? Але тут корів немає. Перш ніж збудувати стіну я волів би знати Що я відмуровую всередині й назовні І від кого захиститися хотів би. Щось є тут, що стіни не любить, Бажає впасти їй’. Я можу сказати йому ‘Ельфи’, Та це не ельфи точно, і не я теж Він казав собі так. Я там бачу Як він несе камінь верхом міцно стиснений В кожній руці, наче деревній кам’яний озброєний дикун. Він рухається в темряві, мені здається, Не тільки з лісу та тіні дерев. Йому не йти далі батьківської приказки, Коли подобається думати про неї добре так Що знов він каже, “Добрі огорожі творять доброго сусіда.”

Пасовисько

Виходжу чистити пасовисько весни; Лише став відгорнути листя геть (Чекаю подивитись воду кришталеву, маю я): Не відлучусь далеко – ти прийдеш теж. Теля мале довідати виходжу Стоїть біля матусі. Таке юне, Тремтить коли її язик вилизує його. Не відлучусь далеко – ти прийдеш теж.

Геть, Геть

Та жужачча пила ричала та бриньчала на подвір’ї Та робила пил й роняла стовпжезезні стики дерева, Запашний крам коли той бриз по ним повіє. І звідси ті, що підіймали зір, могли порахувати П’ять гір, що шинкувалися одна за одній Під сонцесходом далеко в Вермонт. І та пила ричала та бриньчала, ричала та бриньчала, Як то біжить світло, чи навантаження бере. І не відбулось нічого: день був весь та кінчен. Клич це день, я б хотів їм був сказати Задовольнити хлопця, даючи йому години частку. Що хлопець так цінує, коли збавлен від роботи. Його сестра стоїть за ним в своїм апроні Казати їм ‘Вечеря’. При слові, та пила, Якщо довести, пили знають що таке вечеря, Стрибнувши до рук хлопця, чи здається стрибають – Він повинен дати руку. Як там не було, Не виключаючи і зустрічі. Бо та рука! Перший хлопа викрик був жалісна посмішка, Як він благав до них тримаючи ту руку Частка в благанні, та частка як то втримати Життя від проливання. Тоді тій хлопчик бачив все- З часу коли був літній певно знати, великий хлопчик, Що робив роботу чоловіка, хоч дитина в серці- Він бачив все прокручене. ‘Не дай йому відрізати мі руку- Доктору тому, коли прийде. Не дай йому, сестра!’ Так. Та рука вже та пішла. Тій доктор спутав його в темряву чи етер. Він лежав і теплив губи по духом. По тому - спостерігач на пульсі прийняв ляк. Ніхто не вірив. Вони вслухались до серця. Мало-менше-ніц! – і те скінчило те. Нема чого по тому будувати. Й вони, відтоді як Стали не один мрець, до своїх обов'язків повернені.

Зупинка біля гаю у сніжний вечір

Чиї дерева це я думаю що знаю Хоч дім його у селищі здається; Мене він не побачить тут застиглим Дивитися як сніг повнить гайок Здається маленькому коневі моєму Дивним стати без домівки поруч Поміж деревами і мерзлим ставом У самий темний вечір року. Він віддає хитання дзвонам збруї Спитати чи немає тут помилки. Єдиний інший був затяжний звук ще Слабкого вітру й клапотів що падали. Дерева вабні, темні, глибокі І храню я обіцянки І їхати до сну багато ще мені І їхати до сну багато ще мені

Остановка в Роще Снежным Вечером

Похоже, знаю, чьи это деревья. Его дом, кажется, в деревне; Меня он не увидит ставшим здесь Смотреть, как заполняет рощу снег. Лошадка мнит за блажь, наверное Встать так, от всякого жилья далеко Между деревьями и озером замерзшим В чуть ли не самый темный вечер года Он колокольчиками упряжи качает Ошибки нет ли здесь, осведомиться. Единственный еще тянулся звук Пушистых хлопьев в слабом ветре. Деревья темны, глубоки Но обещанья я храню, И много миль еще ко сну, И много миль еще ко сну.

Robert Frost