Ron Padgett

Ron Padgett portrait

Рон Паджетт

Американський сучасний поет, есеїст, белетрист, перекладач, представник Нью-Йоркської школи. Саме його вірші, вкючаючи два написані спеціально для фільму, звучать в Патерсоні Джима Джармуша.


Абсолютно Неосяжна й Неймовірна Несправедливість у Світі

Що робить нас такими важливими?
Ми важливіші за горил,
на яких любимо звалювати нашу генетичну агресію.
Це в нашій природі ховатися за слова Дарвіна про виживання,
як наче виживання найголовніша річ на землі.
Це не так.
Ти знаєш – і це дійсно з тобою трапиться -
немає ніякого способу людству вижити
ще мільйон років. Нам стануть за вдачу
наступні п’ять сотень. Чому?
Тому що ми такі важливі,
що вб’ємо на землі все й всіх
аніж дозволимо комусь взяти над нами гору:
"Дай мені волю, або дай мені смерть!"
Чому він не сказав просто
"Гррр, давай кінчемо один одного!


Оберемок братків тягнеться до нас зі склянки води
на білій скатертині яскравій у сонці
в океані де діти бавляться
тоді дивляться навколо й дивуються -
тому, чого ми не кажемо, коли уявляємо
як вб’ємо гидотних чоловіка і жінку
за сусіднім столиком. Сьогодні вночі ми обвалимо електричний шторм
в їх постелю. Більше не будуть плюватися на веранді!
Насправді вони не такі погані, це усього тільки
те, що я кажу маючи на увазі бути в порядку більш
як мої людські собраття - самотньо відчувати себе святим,
що я роблю по секунді кожні п’ять тижнів,
але ця секунда сильна така, що мені не витримати
і тоді я висновую, що це ерзац, я не можу бути святим,
я навіть не віруюча людина, я наврядчи людина взагалі
окрім як дивлюсь на тебе і думаю
що це життя із тобою мало б довжитись вічно
скільки воно прекрасне, зі всіма його недоліками
як твій стан що існує трохи надмірно,
як моє волосся, що взагалі не існує!
Що означає, що голій моїй голові приємно
на твоїм м’якім круглім животі, якому приємно теж.
Якби всі були нами!

Але іноді ми - це всі, ми божеволіємо
в цьому світі й вважаємо, що все пройде,
що означає ми бажаємо сказати світу забиратися
з цього, нашого світу. Хто всі ці жахливі люди?
Чому, це твоя власна бабця, що була з тобою добра -
ти прийняв її за когось іншого. Вона дійсно була
кимось іншим, але ти не міг цього знати,
як ти не можеш знати, що водій таксі
увесь рік зберігає пенні
поїхати в Париж на Расіна в Комеді Франсе.
Зараз він читає довгу репліку французькою з Андромахи
і ти прибуваєш на ріг Цієї й Тієї
і хоч був вбитий шляхетний чоловік Андромахи Гектор
і труп його проволочений навколо стін Трої
надзвичайно поважним Ахіллом,
і хоч була вона обернена в рабство й до заміжу
зберегти життя сину, й інші люди навколо неї
були вбиті, вчинили самогубство, збожеволіли, водій у раю,
він вертає тебе до свого поважного вчителя
в нещасній школі у Порт-а-Принц а тоді
в Париж і назад до французької мови сімнадцятого сторіччя
і тоді знов до Античної Греції і тоді на ріг Цієї й Тієї.
Тільки важливий світ матиме цього чоловіка їздити містом
де без всяких причин хтось може пустити йому кулю в потилицю!

Це було актом милосердя
з боку людини що зіставила разом букви і цифри
в телефонному номері так що можна кликати ВАверлі,
АТвотер, КАнареджіо, БЛенгейм і МЕдісон,
ДУнбар і ОКеан, маленькі світи у собі
куди ми дрейфуємо коли дзвонимо, і актом жорстокості
замінити все єдине на цифри, не єдине телефонні номери
що ставали все довше й довше, але статистичний аналіз,
усереднення витрат, супутню шкоду, смерть від арахісу,
темпи інфляції, персональні ідентифікаційні номери, коди доступу,
і вся маячня Рафту Медузи 
що витісняє всяку думку про приємність
доки не набереш Я-800-МАТТРЕЦ й не отримаєш одразу матрац
що довершений і зручний і майже злитий з тобою,
навіть якщо він тобі не потрібен! Людина
входить і каже Ось матрац де
опочивальня? Й опочивальня розуміє  що їй не втекти.
Ти не скажеш, що ці люди, хто винайшов опочивальню були важливі,
тільки опочивальня може сказати так, якщо вона взагалі може сказати щось.
Добре, що опочивальні не вміють розмовляти!
Вони б могли усю ніч розповідати тобі речі
яких ти не волів би знати. “Багато років тому,
в цій самій кімнаті. . . .”  Ее, стулись, я маю на увазі
будь ласка, не розповідай мені нічого, вибач, що кричав на тебе.
І стіни осідають в їх певну вічність.
Разламана куля розмаже гримасу по тиньку й уф,
підуть вони вниз, обточення й шари особистій історії,
але куля не важлива, як і людина, що повертає клямку
що спрямовує кулю її вислим курсом, та інша людина
- тепер жінка вдирається в кабінет і ляще сильно його по обличчю
чоловік, чия ватерлінія змінює колір
хоче відплатити. Так прощавай, будинок
де ми займались любов’ю, сміялись, ридали, їли, й дивилися телевізор
все й водночас! Де наш пес чекав під дверима,
очима застигши на клямці, де біглий потік летить свіщущі
вниз коридором, де я раз розширився сповнити всю кімнату
а потім здувся, просто побачити як це відчується
де по недільних ранках мій маленький син стояв у ліжка
й співав, тихо, “Про-о-о-кидайтеся” своїм сплячим батькам.
Мене ніколи не лишить вся ця доброта, що я відчував в тій квартирі,
але велика чорна залізна куля летить в мене
уп, я виходжу! Тут має бути
доброта десь ще в цьому світі,
можливо по-за ним, хоч я й не божевільний
щодо порожнечі відкритого космосу. Я жив
тут, скінченним життям і внтурішнім простором із
жахливим бажанням любити все й бути спантеличеним
також як і моя мати до того моменту
де вона обернула очі на мене скільки змогла
стисла руку, як я спитав, “чи ти розумієш хто я?”
й пішла з життя.

Іншим питанням було, чи знаю я, хто був я?

Важко не жахатися існуванням.
Безпорадність матерії обертає нас в загнанних в кут тварин
що в інших випадках безтурботні або байдужі,
ми шипимо, оголюємо ікли й атакуємо.
Але як багато людей відчувало жах існування?
Чи жахався Чингиз Хан тому, що він і все інше існувало?
Гітлер або Пол Пот?
Чи будь-хто з інших чарівних фігур історії?
Je m'en doute (сумніваюся в цьому).
Щось інше зробило їх важливими.
Щось інше змусило Наполеона думати, що славно
вкривати морозну землю сотнями кривавих трупів.
Щось інше змусило . . . о, назви свого монстра
й його пристрасть до руйнування,
назви свій власний період історії коли темрява сгущалася над нами
й робила неіснування найкращим вибором,
як наче б рішенням голоду було б штурхнути себе
у чан із киплячою радиоактивною морквою!

Життя так жахливе!
Сподіваюсь цей лев розитне мене на шматки!

Добре, що ці люди, що носять чорні каптури
збираються зняти з мене шкіру й змусити мене
роздивлятися власні нутрощі розсипані по підлозі!
Будь ласка простромте цвяхи не тільки через руки й ноги мені
але й через очі теж!

Як цей світ має бути збігнутий чим скоріше тим краще
через очищення мучеництвом.
Це від Бога Християнської Любові.
Амурні коханці зверху, розгублені.
Давним-давно Зевс сказав що стомився
й пішов у ліжко: якщо ти не збираєшся існувати
краще йти спати.
Христіянський Бог це як проблемна двохтисячерічна дитина
чия втома доставляє її у нескінченний спалах.
Він ніколи не виросте
оскільки ти не можеш вирости якщо люди тебе не слухають,
а вони не можуть слухати, оскільки сильно зайняті бути важливими
або жахаються важливості інших.
Як мені звинуватити їх?
Я сильно наляканий. Я не можу бути підштовхнутий надзвичайно насильницьким фільмом,
але що дійсно страшно, це те, що хтось бажає зняти цей фільм!
Він лише на шаг від батька
який бере свою восьмирічну доньку й її друга в парк
і б’є й забиває їх до смерті. У-о
“Він здавався нормальним хлопцем,” каже його сусідка, Тельма,
яка відмовилась розкрити своє прізвище репортерам, що здавались звичайними вампірами.
В деяких культурах нормально їсти жуків або людей
або мазати плаценту на обличчя на ніч, купувати
авто в ціну, що може годувати ціле село тридцять років,
руйнувати життя й, доки ти тут, руйнувати всіх 
інших теж!
Ґелло, Америка. Це світанок,
прокидайтеся й почуйте себе. 
Ви пахнете нормально.
Мій батько був ненормальним,
він був злодієм, забіякою, небезпечним хлопцем,
та хотя й робив погані речі
він ніколи не був важливим.
Він не любив важливих людей, також.
Іноді він міг бити їх
або різати їм взуття!
Я ніколи нікого не бив,
але було б кумедно порізати комусь взуття.
Будьте ласкаві, ви не могли б передати мені цього тесака, Тельмо?

Але Тельма ображена моєю вимогою,
хоч я й сказав будьте ласкаві, оскільки в неї обличчя тесаку
що летіть повітрям у мене і цілить
в лоб. “Візьми сам,
дурню!” випльовує вона, тоді двадцятьма роками пізніше
вона змінює дурня на недоумка.
Я змінюю своє ім’я на Йолоп
і йду в програму захисту поезії
так мої вірші вийдуть і житимуть під вигаданими йменами
в Юті й Маскозі.

Анна Чухно здіймає погляд і бачить мене
через свої фіолетові Українські очі
і каже Доборого ранку найлюб’язніше вигинаючись. О
їхати кінним екіпажем з нею опівночі
вниз широкими бульварами Києва й затирати
рів у Бабиним Яру з людської історії!
Вона здіймає погляд й питає Як вам сподобалось?
Я кажу В двадцятих і вона вираховує їх
як наче повітря круг неї не розколоте вщент її вродою
а моє тіло поділено на зони так:
руки - місце метафізики, гомілки осередок му,
кістки ціна життя, й так далі.
Чи це не жорстоко, що я не можу вкрити її поцілунками?
Ні, це прекрасно що я не можу вкрити її поцілунками,
краще що вийду назовні на сонце
із благословенням мати бесіду зі справжньою богинею
яка дали мені чотири сотні доларів!
Чи я преберусь
як моє авто їде далі
у незбарні промені агресії
що зривають мені окуляри й тоді
починають проникати, і скоро очі мої
обертаються закинутими вугільними шахтами
чиї канарейки вибухають тужною піснею
що відлунає точно ніде.

Принаймні я не в Руанді 1994 або Судані ‘05
або Гуантанамо чи Райкерз, або у канаві за Ріо,
забитий до смерті й спотворений. Ніякий Козак
не нависає наді мною із шаблею здійнятою й відблискуючою
на моїй Єврейській горлянці й немає часу мені
крикнути “Це тільки горлянка моя єврейська!
Решта Руська Православна!” Ніяка всміхнена людина
не скидає капелюха, кажучи приятелям, “Нумо навчимо
цього нігера.” Мені не треба навчання , сер,
я Ефіоп, перший раз у вашій країні!
Але джентльмен не шуткує...

Приготуй мою печеру й тоді ласкаво забудь де це було.
Крихти хліба буде достатньо й струмка поруч,
холод вечора зафільтровується із сліпим богом
хто є дитина вечора й хто торкається нас
хоча ми не можемо здійняти рук заграбати його туманну бороду в якій
двісті мільйонів зірок блимають і миготять голками.

Я краще піду назад на берег, в нас
злишається лишень три сотні й вісімдесят п’ять доларів.
Ці п’ятнадцять одиниць краси минули швидко.
Як все минає. 
Але підступність повертається саме вчасно
поки доброта пробавляється насамоті
і співчуття зайняте миготінням завжди трохи вище нас і позаду,
падаючи й просякаючи нас тільки коли ми не чекаємо
й тоді тільки на мить.
Як я в це трапив?
Дозволь цьому ввійти тоді
оберни моє тіло у крицю? Ні.
Вихідні дірки залишаться там і позаду
співчуття не потребує виходу, воно вихід -
з тюрми, що кожен момент є,
і як кожен момент заступає когось перед собою
кожен поштовх підступності замінює когось перед собою
й доволі швидко тобі сподобається ця підступність,
тобі й мільйонам інших бовдурів, які люблять бути битими током
в своїх почуттях. Гіпопотам
сидить на тобі без почуття задоволення, він навіть
не знає, що ти там, не більше ніж він помічає
маленького білого птаха в себе на голові, й коли
бачить тебе розпластаним по землі 
навіть не думає У-о, просто крокує геть
із птахом що там поверх озирається.
Святий Августин краде груші з сусідського дерева
і не вибачається за тридцять років, за час
що його сусід ймовірно помер і не в настрої
вибачатися. Августинова мати стає святою
й тоді місто в Каліфорнії - Санта Моніка,
де все існує оскільки може керуватися минулим,
окрім гипопотама що стоїть на автостраді
в ранній зорі й позіхає в твої високі фари.
“Привіт,” здається він крекче, “Я не можу бути тобі 
ані другом ані ворогом, я як співчуття,
я йду лишень позаду тебе, не важливо як багато разів
ти врізався в мене й вмирав, оскільки так і не вивчив
врізатися й жити.” Тоді він дріботить геть.
Чи може Святий Августин покласти тут більше ваги?
Я думаю співчуття робить тебе світлом
або врешті решт має світло, шлях його має світло навколо
в картинах, як одна з викруток
що з’являється тільки коли гвинт пішов вільно
з крила аероплану в якому Свята Моніка скакала на небеса,
посміхаючись як наче вона тільки що уявила як посміхатися
першу посмішку будь-якого святого, обіцянку щодо досконалості
усього що так і не так.