Сільвія Плат

Після публікації Скляної Бані (The Bell Jar), себто, Під Скляним Ковпаком (ця назва - до певної міри апостеріорний оцінний погляд перекладача, - за логікою письменниці, що вона пише про неї матері, яка воліла заблокувати вихід книги, мало б скоріш бути: Крізь Скляну Баню; він і виданий-то, взагалі, в 1963 під псевдонимом Вікторія Лукас) - Плат почала працювати над іншим твором: Подвійна Експозиція. Він ніколи не видавався і счез десь у сімдесятих...

Жар 39,5

Чиста? О чем это? Языки ада Тупы, как растроенный Язык тупого, толстого Цербера Хрипящего в воротах. Неспособного Вылизать до чиста Малярийные сухожилия, грех, грех Плачет трут. Несмываемый запах Ароматической свечи! Любовь, любовь, низкий дым крутится Из меня как шарфы Исидоры, я в ужасе Один шарф поймается и замотается в колесе, Такие желтые зловещие дымы Образуют свой собственный элемент. Они не поднимутся, Но прокатятся по глобусу Удушая старое и кроткое, Слабое Тепличное дитя в колыбели, Призрачная орхидея Вывешивающая свои висячие сады в воздухе, Дьявольский леопард! Радиация выбелила его И убила за час. Смазывая тела прелюбодеев Как пепел Хиросимы и поедая их. Грех. Грех. Дорогой, всю ночь Я клацала, выкл, вкл, выкл, вкл. Простыни становились тяжелыми как поцелуй развратника. Три дня. Три ночи. Вода с лимоном. Цыплячья Юшка, вода вызывает рвоту. Я слишком чиста для тебя или кого угодно. Твое тело Причиняет боль как мир причиняет боль Богу. Я фонарь – Моя голова – луна Из рисовой бумаги, моя золотом битая кожа Бесконечно нежна и бесконечно дорога. Не изумляет ли тебя мое тепло! Мой свет! Вся я сама собой камелия Пылкая и приходящая и уходящая, прилив на приливе. Я думаю я поднимаюсь, Я думаю, что я могу расти – Бусины горячей металлической мухи, и я люблю, я Чистый ацетилен Самородный Оточенный розами Поцелуями, херувимами, Чтобы эти розовые штуки не значили! Ни тебе, ни ему Не ему, не ему (Я растворяюсь, панталоны старой шлюхи) – В Рай.

Посланці

Слово равлика на тарілці листя? Не моє. Не приймай. Оцтова кислота в запечатаній бляшанці? Не приймай. Це не щиро. Золоте кільце із сонцем у ньому? Брехня. Брехня й горе. Мороз на листі, бездоганний Казан, що говорить і тріщить Все до себе на горі кожної З дев’яти чорних Вершин. Неспокій у дзеркалах, Море ламає свій власний сірий – Люблю, люблю, свою пору.

Ранішня Пісня

Любов становить тебе йти товстим золотим годинником. Повитуха ляпа стопи, і нагий твій плач Займає місце серед елементів. Наші голоси лунають, збільшуючи явлення тебе. Нова статуя. У протяжнім музеї, твоя голість Відтінює нашу безпечність. Стоїмо навколо обонятно наче стіни. Я твоя мати ані більше За цю хмару яка чистить дзеркало відбити власне мляве Сгладження у руці вітру. Всю ніч твоє метеликове дихання Тріпоче серед пласких рожевих троянд. Я прокидаюся почути: Далеке море рухається вухом. Єдиний плач, і я шкандибаю з постелі, важко-корова і квіткова У своїй вікторіанській нічній льолі. Твій рот розпахується чисто як кошачій. Квадрат вікна Біліє і ковтає тупі зірки. Тепер випробуєш Свою жменю нотаток; Чисті голосні здіймаються як кульки.

Гриби

Всю ніч, дуже Біляві, непомітні Зовсім тихі Наші висп’ятки, наші носи Заволодівають суглинком Здобувають повітря. Ніхто нас не бачить Не зупиняє, не виказує Маленькі зернятка створили кімнату М’які кулаки вперті На випуклі голки, Листяна постеля Навіть бруківка Наші молотки, довбні, Безвухі й безокі, Досконало безгласні Розсувають отвори, Плечі крізь діри. Ми В дієті на воді, На крихтах тіні, В легкій манері, питаємо Нічого чи трохи Багато нас так! Багато нас так! Ми полиці, ми Столи, ми лагідні, Ми їдимі, Штовхачі й штурхачі Мимо себе самих Наш вид розмаїт: Можемо ранком Населити землю Стопи на порозі.

Леді Лазарь

Я зробила це знов. Раз на десять років Я долаю це - Вид прогулянки дивом, моя шкіра Яскрава як нацистський абажур, Моя права нога Паперовага, Моє обличчя безприкметне, тонке Єврейскьке полотно. Зними серветку О мій ворогу. Я жахаю? - Ніс, виямки очей, повний ряд зубів? Кисле дихання Зникне за день. Скоро, скоро плоть могили склепом з’їдена буде вдома на мені І я усміхнена жінка. Мені лише тридцять. І як кішка я маю дев’ять разів померти. Це Номер Третій. Що за бздура Нищитись кожну декаду. Що за мільйон волокнинок. Арахісо-хрусткий натовп Пхається бачити. Вони розгортають мені руку і ногу - Велика смужка дражнить. Панове, пані Це мої руки Мої колені Я можу бути шкіра і кістки, Тим не менш, я та ж сама, ідентична жінка. Перший раз коли це трапилось мені було десять. Це була пригода. Другого разу я намірялася Витримати це і не повертатись взагалі. Я тремтіла зачинена Як мушля. Вони кликали і кликали І знімали черв’яків з мене як липкі перлини. Вмирання Це мистецтво, як і все інше. Яким я володію виключно добре. Я роблю це так, що це відчувається пеклом. Я роблю це так, що це відчувається реальним. Я вважаю ви можете сказати я поклик. Досить легко робити це в келії. Досить легко робити це і залишатись на місці. Це театрально. Повернення в широкий день До того ж місця, того ж обличчя, того ж тварного Здивовиженого вигуку: “Диво!” Зрубує мене. Є наснага Роздивлятись власні шрами, є наснага По чуття серця - Це дійсно відбувається. І є наснага, надто велика наснага По слово чи доторк Або крихту крові Або кусень волосся чи одягу. Так, так, Герр Доктор. Так, Герр Ворог. Я ваш опус, Я ваша дорогоцінна Чиста золота дитина Що плавиться на зойк. Я дзигаюсь та палаю. Не думайте, що я недооцінюю вашої великої участі. Попел, попел - Ти штирхаєшься і ворушишься. Плоть, кістки, немає нічого там - Пиріг піни, Весільна обручка, Золоте наповнення. Герр Бог, Герр Люціфер Увага Увага. З попелу я постаю з рудим волоссям І їм чоловіків як повітря. 23-29 Жовтня 1962

Sylvia Plath