Tracy K. Smith portrait

Tracy K. Smith

Трейсі К. Сміт

Сучасний американський поет і викладач.


Давня Історія
Питальне
Чарівність

Давня Історія

Ми були створені зрозуміти це буде
Жахливо. Кожне маленьке бажання, кожна незначна потреба,
Кожна ненависть проковтнута до кшталту епічного вітру.

Синюшна, земля, і поталена , як несамовитий
Сон. Найгірше у нас взяло гору
І скинуло решту геть вниз.

							Довгий вік 
Минув. Коли нарешті ми знаємо як мало
Нас виживе – як мало ми зацерували

Або збудували щось тепер ще не втрачене – що
Велике й старе прокинулось. І тоді наші співи
Несуться на іншій манер погоди.

Тоді тварини довго віруємі сповзли вниз
З дерев. Ми взяли новий рід один від іншого.
Ми ридали згадатись в такий колір.

Питальне

1. Фалмоут, Масачусетс, 1972

Дубовий стіл, сплутані ноги, грай
І скраб зубців до рота.
Чотири дитини, чотири двигуни
Бажання. Та музика.

Що твоя рука думала сгладити
Вшир барила твого живота?
Що відлунює там, якщо не я - маленьке тіло
На плаву, акімбо, прокинене чи спочиває?

Кожну ніч ти годуєш інших
Хліб учинений із насінням
Твого власного бажання. Як
Тобі витримати мене поруч з собою,

В собі, стрибаючу і брикливу плутаючу
Серце, коли те, за що ти молилася
Було тінню мого батька, твоє ім’я
У його небезпечнім рукописі, коверт

Пахне порохом, портовим ромом,
Когось побороти, заспівати, запитати,
Вилазити?


		2. Міжштатна 101 Південь, Каліфорнія, 1981

Пам’ятаєш радіо, знак Кока-Коли
Фосфоресціюючий ліворуч, міст
За мостом, як наче наші життя були
Спроектовані просто рушити? То так ми трапили

У ті килька затишних годин
Разом самі у темряві, моя рука
На решті поза твоїми, наше світло
Ширяє в тумані, сіпаючи нас терпляче

Вперед як голка через марлю.
Ніч тримає нас як дім.
Іноді стара пісня
Може наповнити авто як привід.


		3. Лерой, Алабама, 2005

Є став позад старого будинку твоєї матері,
Лишилась стайня із лошадьми, трактор іржавіє і застряг
Як трофей у багнюці. І червоний дім що ти мав
Був кидав каміння нерухомо стоїть на палях понад брудною дорогою.

Дівчина з сусіднього міста приїздить позичити нам
Свого жеребчика, плаче, коли один з нас б’є його острогами.
Її батько хоче придбати їй трейлер, хай випробує вдачу
На шоу. Вони залишаються на вечерю під наметом.

Твій брат налаштований на Четверте. Фаєрки блищуть
І зникають. Я намагаюсь чогось позбавитись.
Моє серце захаращене іменами, які нічого не значать.
Наш гомін мчить у темнішу частину цієї ночі.

Дерева ловлять його і відсилають назад. 


		4. Але давай скажемо ти знову жива -

Твої руки довгі і виказують вік.
Ти тримаєш іх там, крутячи зігнуту соломинку,
І моє віддзеркалення дивиться, порожньолице,
Не намагаючись сховатись. Офіціянти роблять цьому здаватись

Наче Каїром. Туди й назад гукаючи
Цю гостру мову. І вперше
Я кажу тобі все. Ніякого сорому
В моїх таємницях, простацьких як білизна.

Я схвалила твого Бога
За благословіня тіла, що прокрадається
від задоволення до задоволення, брешучи заради нього,
Тримаючи його як монету або ключ у моїм кулаці.

Я знаю тепер ти свідома усього разом. 

Я не хочу змінюватись. Я бажаю віддати
Все геть. Дивуватись вічно. 
Ось чайник чаю. Давай розділимо його
Повільно, як сестри.

Чарівність

1.

Земля суха й вони живуть бажаючи.
Кожен із маленьким резервуаром
Несамовитої музики важкої в горлянці.
Витягують її і з цвяхами в підошвах
Виваблюють ніч до буття. Стисла віра.
Спідниця мерехтить секінами й брехнею. 
І в цій ночі що не є ніч,
кожне слово є бажанням, кожна фраза
Форма що тіла їх недужать відчути -


Я піду заплету волосся
Заплету багато кольору в волосся
Я вкладу довгу стрічку в волосся
І напишу там твоє ім’я


Вони відкидають тяжіння чинити натруджену спину.
Гуркіт, божевільний ляск приземлення.

						2.

І не тільки вони. Не тільки
Убога сім’я, тіос,
Прімітос, не тільки байлаор
Чиї п’яти висікли
Та прибили час
Так що години линуть у місце
Як цинова річка, зазначаючи
Тільки те, що було колись.
Ані лише голоси що шкрябаються
навпроти річки, ані руки
що штовхають їх далі, пальці
як сліпі птахи, порожні пальми,
відлунають. Не тільки жінки
із тверезими обличчями і квіти
їх волосся, ті, що танцюють
наче здається палають
пам’ять - востаннє -
під ними.
І я ненавиджу це тут робити.
Становити себе важко позад них.
Не тепер як вони визнали
Тіло міфом, параболою
Якої навіть мова не
лине достатньо швидко назвати.
Якщо я зву його болем, і намагаюсь торкнутись
Своїми руками, власним життям,
Воно лежить недвижно і музика тоншає,
Пульс відчувається через покриви.
Якщо я полину в бажання воно почнеться од -
Якшо я полину розстібнута в подув
Втрати за втратою, любов підкинута
У екстатичну порожнечу -
Вона несе мене із ним далі,
До акордів, що тягнуться і гнуться
Як світло крізь кольорове скло.
Але воно мчить далі, в бік тіней
Де світ, що я знаю
І світ, що я боюся
Грозять зустрітися.

					3.

Завжди є шлях,
Море, темне волосся, туга

Завжди питання
Більше за себе -

Вони кажуть ти їдеш у понеділок
Чому б тобі не поїхати у вівторок?