October In The Railroad Earth

By Jack Kerouac

Жовтень В Залізничній Землі. Переклад українською мовою.

Октябрь В Железнодорожной Земле. Перевод на русский язык.

EBook

Керуак написав цей текст протягом осіні-зими 1952-53 років у Сан-Франциско. Після мешкання з Нілом Кесседі і його дружиною якийсь час, він переїхав у нічліжок на Третій Вулиці, доки продовжував працювати кондуктором на залізниці. Цей текст, також як і Візії Коді та Доктор Сакс, являє собою найраніший зразок Керуакового стихійного письма. Російський підстрочник викладається майже в тому вигляді, який він має на цей час, і не отримує редакції.

український переклад
русский перевод
original text

ТАМ БУВ МАЛЕНЬКИЙ ПРОВУЛОК, У САН-ФРАНЦИСКО, позаду Південної Тихоокеанської станції на третій і Таушенд в червоній цеглі в’ялих лінивих вечорів із всіма хто працює в офісах в повітрі чуєш струм їх пасажирської шаленості як тільки вони зарядяться на масу від Ринку і будинків Сансам пішки і в автобусах і всі гарно вбрані безпересадні робітники Фріско із Волкап водії вантажівок і навіть ця бідна замурзано-заплямована Третя Вулиця загублених бомжів навіть Негри такі безнадійні і далекий лівий Схід і значення відповідальності і спроба яку тепер вони тепер всі роблять стояти там спльовуючи в розбиту пляшку іноді п’ятьдесят в один вечір проти однієї стіни на Третій і Говард і тут всі ці Милбре й Сан-Карлос чіткозакроватчені виробники й пасажири Америки і Стальної цивилізації поспішаючої мимо з Сан-Франциско Кроніклз і зеленими Колл-Бюллетенями навіть нема часу бути зневажливим їм треба зловити 130, 132, 134, 136 увесь час вверх до 146 поки час пізньої вечері в будинках залізничної землі коли високо в небі магічні зірки скачуть понад минаючими беззупинними фрахтами потягів - все це в Каліфорнії, все це море, я винурюю звідти в вечори теплих сонячних медитацій в своїх джинсах з головою на шийному платку на кондукторському фонарю або (якщо не працюю) на книзі, я здіймаю очі до синього неба ідеальної втраченої чистоти і чую коцюрюблення дерева старої Америки піді мною і веду божевільні перемови з Неграми у рядоповісних вікнах вищче і все зливається, і маневровий хід товарних вагонів у цим маленькім провулку що так схожий на провулки Лоуелла і я чую здалеку в сенсі наростаючої ночі той двигун що гукає наші гори.

ТА ЦЕ БУВ ТОЙ ЧАРІВНИЙ КРІЙ ХМАР ЩО Я завжди бачу над маленьким С.Ф. провулком, які затягуються ширяючись від Окленду або Морських Воріт на Північ або Сан-Хосе на Південь, ясність Калі розіб’є тобі серце. Це була фантастична дрімота і барабанна гуда ласкава мама вечора робити нічого, оле Фріско з тоскою людскою земляною провулок повний вантажівок і автівок бізнесів окільних і ніхто не знає чи далеко від піклуватись ким я був все життя три тисячі п'ятсот миль від народження-О відкрите і нарешті належить мені в Великій Америці.

Зараз на Третій Вулиці ніч гострі маленькі неони і з ними жовті лампові вогні що-неможливо-повірити провалів із темними поруйнованими тінями що тягнуться назад від тим жовтих тіней як виродливий Китай без грошей - ті коти в Провулку Анні, роззявина наближається, стенання, роли, вулиця заряджена темрявою. Синє небо вгорі з зірками які звисають високо над старими готельними дахами і повітродувки готелів вистогнають пил інтер’єрів, сажа всередині слова у ротах випадає за зубом зуб, читальні кімнати цокають великими годинниками зі скрипучими кріслами і косими дошками і старими обличчями які виглядають поверх безоправного скла купленого десь в ломбардах Західної Вірджинії або Флориди або Англійського Ліверпулю задовго до мого народження і крізь дощі вони пройшли до кінця земної печалі світової радості всі ваші Сан-Францискі падуть в решті решт і знов скитатимуться. Але я йду далі й однієї ночі бродяга впав в діру будівних робіт де вони вдень рили колектор сипла молодь Пасіфік з Електрік у тим джинсах що там часто робить я думаю підійти до когось з них як скажімо той блондин з кошлатим волоссям у тим сорочці й сказати “Тобі треба податися на залізну дорогу там легше робити ти не стоїш увесь день на вулиці і тобі краще платять” але цей волоцюга впав в діру ти бачиш як стирчать його ноги назовні, Британський МГ теж керований кимсь ексцентричним раз здав у діру й як я повертався додому з довгого Суботнього вечора поблиз Холістеру за Сан-Хосе милі навкруги через зелені поля чорносливу і соковитої радості тут цей Британський МГ здававши і ноги вверх колеса вверх у яму й волоцюги й копи стоять кругом прям на виході кав'ярні - ось був спосіб в який вони огородили його але ніколи той й духу не мав зробити цього через факт що не мав грошей і куди їхати і 0 батько його помер і 0 мати його померла і 0 сестра його померла і 0 його близькі померли були мертві то й потім в цей час теж я лежу в кімнаті своїй довгими суботніми вечорами слухаючи Джампін Джоржджа з п’ятою токаю без чаю і тільки під простирадлами посміхаюсь слухаючи божевільну музику “Мамо він погано дбає про твою доньку,” Мама, Папа, і не входи сюди я вб’ю тебе і т.і. обкайфовуючи себе в кімнатній темряві і все чудово знаючи про Негра Невід’ємного Американця що за межами цього завжди знаходить втіху на фелахських вулицях а не в абстрактній моральності і навіть коли в нього є церква ти бачиш пастора що прямо вигинається до леді у намаганні тобі почути його великий тріпотючий голос в сонячній недільній прогулянці вечірнім тротуаром повним сексуальних вібрацій які кажуть “Чом да Мам та он госпел так казав що чоловік цей народився з жіночої утроби -” і ні і так і в той час я йду виповзши зі свого спального мішку і б’ю вулицю коли бачу залізну дорогу що не покличе мене до 5 недільного ранку вірогідно приміського з Берегової Бухти фактично завжди приміського з Берегової Бухти і я йду у вийбар зі всіх вийбарів у світі єдиний і неповторний Третій-і-Говард і туди я входжу і п’ю з божевіллям і якщо напиваюсь дурію.

Хвойда яка підходить до мене там тої ночі я був там з Ал Баклем і каже мені “Ти хош погратися зі мною цієї ночі Джим, га?” а я не думаю що в мене достатньо грошей і після кажу це Чарлі Лоу а він посміхається й каже “Як тобі знати що їй треба грошей завжди користуйся шансом що можливо вона вийшла за самою тільки любов’ю чи божеволіє від любові ти знаєш що я маю на увазі чоловіче не будь сосун.” Вона була красивою лялею і казала “Як тобі сподобається уулякуу зі мною чол?” і я стояв там як придурок і фактично купив випити напився вдризк тої ночі і в 229 Клубі мене вдарив володар група перервала бійку перш ніж я отримав шанс вирішити двинути його у відповідь чого я не зробив і зовні на вулиці я намагався вломитися назад але вони зачинили двері і дивились на мене через захисне скло в дверях з обличчями як в утоплеників і я грав би з нею гооодддиидидидидидидинанананамимимимииии.

НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ТОЙ ФАКТ ЩО Я БУВ КОНДУКТОРОМ заробляючи 600 в місяць я продовжував ходити в Звичайний ресторан на Говард Стріт що був три яйця за 26 центів два яйця за 21 з тостом (майже без масла) кава (майже без кави і цукор дозований) вівсянка з домішкою молока і цукру з запахом спітнілих старих сорочок що вовтузяться над випарами кухонних плит як наче готують шатковану лісорубну тушонку за Сан-Франциско прадавні Китайські запліснявілі пральні з іграми в покер в задній кімнаті серед діжок і пацюків днів землетрусу, але насправді їжа на рівні старих часів 1890 чи 1910 ватажної готівки чи лісових таборів далеко на Півночі з предковічним Китайцем із косою який готує її й кладе матом тих кому не подобається. Ціни були неймовірні але одного разу я замовив печеню з яловичини і то була абсолютно найгірша печеня що я будь-коли їв, це було неймовірно кажу тобі - і як вони часто робили це зі мною це було з найбільш проникливим розчаруванням що я намагався передати покидьку назад за стійку чого я й волів але він був здоровий сучий син, ек, ті-ті, я думав роздавальник був типу срачника особливо грубо він перелопачував безпорадних п’янослиней, “Що це ти робиш ти думаєш можеш прийти сюди й начикрижитись ось так заради Бога поводься як чоловік чи що їж або забира-а-йся-” - я завжди дивувався що парень типу його робить працюючи в місці на кшталт цього тому, бо що за симпатія в його мозолистому серці до запійних руїн, всюди вверх і вниз по вулиці були ресторани типу “Загального” які обслуговували виключно волоцюг з чорних, алкашів без грошей, які знаходили 21 цент який залишився від винних подань і так увалювались за своїм третім чи четвертим дотиком до їжі за тиждень, бо іноді вони й не їли взагалі і так ти бачив їх на розі як вони блюють білу рідину яка була кількома квартами блювотного сотерновоно самогону або солодкого білого шеррі і в них ніщо не тяготило черева, більшість з них мали одну ногу чи були на костилях й мали пов’язки кругом стоп, від нікотинового і алкогольного отруєння разом, і одного разу мені по дорозі вверх Третьою біля Ринку через вулицю від Бріінс, коли на початку 1952 я жив на Руському Пагорбі і не досить глибоко копав повний жах з гумором залізничної Третьої Вулиці, волоцюга худий хворобливий напівбродяга наче Антон Абрагам лежав вниз обличчям на тротуарі з костилем поруч і якимсь давнім газетним уривком що стирчить і мені здається він мертвий. Я придивився ближче чи дихає він і він не дихав, ще один чоловік зі мною подивився вниз і ми погодились що він мертвий, і скоро коп підійшов і торкнувся і погодився і визвав фургон, маленький бідняга важив коло 50 фунтів в своїй стікаючій вазі і був кам’яна макрельна кузька холодного трупа як вдарений ніготь - і я кажу тобі - а хто помітить крім як інші напівживі напівволоцюги волоцюги волоцюги волоцюги мертві мертві час Х час Х час всі мертві волоцюги мертві назавжди ні з чим і все скінчено і пішло і це був клієнт Звичайного Волоса ресторану де я з’їдав один з багатьох мамчиних 3-яєчних сніданків з майже сухим тостом і вівсянки маленьким блюдечком, і водянистою блювотною помийною кавою, все зберегти 14 центів щоб в своїй маленькій книжці я міг записати та й весь день і довести що можу жити в Америці з комфортом доки роблю сім днів на тиждень і отримую 600 в місяць. Я можу жити менше ніж на ці 17 в тиждень що з моєю квартирною платнею 4.20 було нормально як я мав також витрачати гроші на їжу і спати іноді на іншому кінці моїх Вотсонвільських чейнгангських біганців але обирав частіше час спати безкоштовно та некомфортно в тормозних вагонах відстійних стелажів - мій 26-центовий сніданок, моя гордість - і цей неперевершений напівсрачний роздавальник який видає їжу, кидає її в тебе, шльопає її, має апатичне відверте вираження прямо тобі на очі як героїні 1930х у Стейнбека і за пароваркою робить незворушний наркоманського вигляду Китаєць з реальними панчохами на волоссі як наче вони тільки но Зашанхаїли його з під ніг Комерційної Вулиці до того як було зведена Будівля Фен але забуваю це був 1952, а здавалось це був 1860 золота лихоманка Фріско - і в дощові дні відчуваєш як у позадній кімнаті в них кораблі.

Я ГУЛЯЮ ВВЕРХ ПО ГАРРИСОНУ і рванагуда руху вантажівок до величавих ферм Мосту Оклендської Бухти що ти бачиш як піднімешся на Гаррисонський Пагорб трохи як радарна машина вічності в небі великому, синьому, чистими хмарами розсіченому, чайки, ідіотські автівки блимають до призначень їх ундинного галасу через повійводи збиті вітрами й новинами Сан-Рафаельських штормів і блискавичні човни - там 0 я завжди приходив і йшов і обходив все Фріско за вечір від оглядових пагорбів високого Філмору де Зі-Східом-Пов’язані судна можеш бачити лінивими недільними ранками зі дірзатоких гуфів як після цілої ночі гри на барабанах у джем-сейшені й ранків у холах кьюстиків я йду мимо багатих осель старих леді яких підтримують дочки або жінки секретарки з безмірними бридкими горгулями Фріско мільйони фасадів днів інших і путь понизу це синій пасаж Воріт, і божевільна скеля Алькатраса, роти Тамалпайсу, Узбережжя Сан-Пабло, Саусаліто сонно обіймає скелю і чащу понад он де, і солодкі білі кораблі чисто ріжуть путь у Сасебо. - Над Ґаррисоном і нижче до Ембаркадеро і навкруги Телеграфного Пагорбу і вверх позад Руського Пагорбу і вниз до гри вулиць Чайнатауну і вниз Кеарней назад через Ринок до Третьої і мого дикого нічного неонового блиску віри там, гей, і потім нарешті на сході неділі вони мене кличуть, неосяжні ферми Оклендської Бухти все ще полюють мене і все ця вічність надто забагато проковтнути і не знаючи хто я взагалі крім як велике пухке довгопатле дитя що карабуниться в темряві намагаючись дізнатися хто є я двері грюкають і це володар стійки хлюпаючого готелю зі срібними оправами і білим волоссям у чистим одязі з великим пузом казав він з Рокі Маунту й виглядав як так, він був портьє в готелі Ассоціації Неш Банком що відлежить звідси на 50 успішних теплохвиліх років без сонця і тільки пальми лоббі з сигарою шкандибати по альбомах Півдня і він зі своєю дорогенькою матусею що чекає в похованій брусовій хатинці серед могил з цим всім передавленим минулим історізованим під землею пішим ходом із слідом ведмедя крові дерева і кукурудзяними полями широко ораних і Неграми чиї голоси довго змовкають від середини лісу і пес лає на власне минуле, цей чоловік подорожував до Західного Узбережжя теж як усі втрачав Американські елементи і був блідий і шістдесяти і жалівся на неміч, міг десь бути прекрасним кавалером дами з грошима а тепер забутий клерк і можливо провів якийсь час у тюрмі за кілька підробок або нешкідливих фокусів і можливо теж був працівником залізниці і мав ридати та може ніколи не робив цього, і в день що я розповідаю він бачив ферми мостів поверх пагорбу руху Ґарісону як я і прокидався ранками із тією ж втратою, тепер стукає в мої двері і вдирається в світ до мене й стоїть на потертостях н.е. килиму коридору всьому зношеному чорними кроками затонулого старого протягом останніх сорока років від землетрусу йі туалет замараний, за останнім унітазом й останній сморід і сліди я впевнений так це кінець світу кривавий кінець світу, який зараз стукає в мої двері й я прокидаюсь, кажу “Як що яки кія куянки викрутні вони роублять, ек і не дають мені спіати? Чом вони туплять? Цо зе ща річ тут іде флайнууйа округи моїх дверей в роті ночі і тут все знає що в мене немає ані матусі, ані сестри, ані бать ка і ані кінця сестри іншої, ані то ясел” Я прокидаюсь і сідаю і кажу “Якогогого?” і він каже “Телефон?” і я вдягаю свої джинси важкі із ножем, гаманцем, я дивлюсь пильно на свій залізничний годинник що висить на маленькому дверному спалаху поверхні зачиненої двері яка обернена до мене цокає нечутний час, вона каже 4:30 недільного ранку, я спускаюсь вниз килимом скиртованого коридору в джинсах і незастебнутий то ось рукава сорочки звисають сірі робочі і беру телефон і цокає сонна нічна стійка з кліткою і плювальницями і ключі висять старі рушники чисті складені та затерті по краю й прибиті найменування кожного готелю цієї рухомої прими, на проводі Секретар Бригади, “Керуйаґ?” “Йаґ”. “Керуйаґ це буде Шеман Приміський о 7 ранку.” “Шеннан Приміський так.” “З Берегової Бухти, знаєш цю колію?” “Йаґ.” “В тебе була така робота минулої Неділі-з-Окей Керруйаґ-ґ-ґ-ґ-ґ. І ми одностайно вішаємось і я кажу собі добре це Берегової Бухти кривавий старий брудний котолупський старий ненаїсний старий божевільний Шельман який ненавидить мене найпаче особливо коли ми були у по Редвудському Вузлу стрибаючих вагонах і він завжди наполягає мені робити в задньому кінці хош як працівнику річному для мене було б легше тримати котел але я роблю позаду і він бажає щоб я був прямо там з в’язанкою дров коли вагон або вагонна зчіпка б’є зупинки, так що вони не покотяться згори що привертає і розпочинає катастрофи, 0 добре будь-як я буду вчитися принагідно любити залізницю і Шеннан полюбить мене одного дня, і будь-якому разі ще день ще долар.

І ось моя кімната, маленька, сіра в недільнім ранку, тепер всі нестями вулиці й минулої ночі доконані, волоцюги сплять, може один чи два розвалилися на пішоходах з пустими бідняґами на відливах – мій розум крутить з життям.

ТО ТУТ Я НА СВІТАНКУ в своїй тьмяній келії - 2 години до виходу до того часу як я суну свій залізничний годинник у годинниковий карман джинсів і виріжусь дозволивши собі точнісінько 8 хвилин до станції і цей 7:15 потяг No. 112 що мені треба зловити проїхати п’ять миль до Берегової Бухти крізь чотири тунелі, які виникають з сумної сцени Рас Фріско мрячна плюня в дощороті харамаркає туманом випадкової долині з лиховісними горбами які постають до моря, бухта зліва, туман вкручується туди як божевільний в затяжках в якій білі маленькі котеджі нерухомісно розміщені до прийди-Різдвяного синього сумного осяюють мені всю душу і супутні очі видивляються на цю реальність працюючих і мешкаючих Сан-Франциско з тім приємним пів-філейно-розташованим здриганням, статева енергія змінилась на біль в порталах роботи й культури і природнього туманного жаху. – Там 1 ранку в моїй маленькій кімнаті дивується як я дійсно впорався обдурити себе в почутті що ці наступні 2,1/2 години будуть добре заповнені, нагодовані, з роботою й приємними думками. – Це так хвилює відчувати холод ранішнього пледу круг моїх товстостебаних ковдр як одна лежить там, годинник дивиться і цокає мені, ноги витягнуті в зручних скиртованих м’яких простирадлах з м’якими розривами або лініями швів в них, втиснені в мою власну шкіру і багаті і не тратять ані центу на-а-я дивлюсь свою маленьку книжку – і 1 утупився в слова Біблії. - На поверсі першому знайди останню красну вечірню спортивну сторінку суботнього часопису з новинами футбольних матчів в Великій Америці кінець якої я блякло бачу в сірому світлі що входить – той факт що Фріско побудований з дерева вдовольняє мене в моїм сумиру, я знаю що ніхто не потривожить мене протягом 2,1/2 годин і всі волоцюги сплять в своїх власних ліжках вічності пробудженні чи ні, пляшка або ніце радість відчуваю я що важлива мені. - На полу мої черевики, великі лісоруботні плоскоцицькі робочіревики копичитись над кам’яним ложищем та і не викрутити гомілку – тверді черевики що коли надягаєш їх, хич щі, ти знаєш що робиш тепер і то з тієї ж причини черевики не можна вдягати ні в якому разі розваг ресторанів і шоу. -Черевики останньої ночі на полу за Драндульвиками парою синіх полотняних черевиків а ля стиль 1952, в них я топтав м’яко як привід зазубрені пагорбові стежки А Я Фріско весь в мерехтючій ночі, з вершини Руського Пагорбу я дивився вниз в одну точку всіх дахів Північного Берегу і Мексиканського нічного клубу неони, я сходив до них по старим ступеням Бродвею під яким вони були новими робочими скельного тунелю черевиками які підходять до багнюк, ембаркадерів, пагорбів і рівних луговищ парків і зверхніх видів. -Робочіревіки вкриті пилюкою і трохи машинним маслом - зморщені джинси поруч, ремінь, синій залізничний дріт, ніж, ключі, ключі комутатора і ключі гальмівного вагона, коліна білі від тонкого пилу Паджаро Рівербаттом, срака чорна від масляних пісочниць від козлятнику за козлятником - сірі робочі шорти, брудні нижні сорочки, сумна тирса, мордувальницькі шкарпетки мого життя. - І Біблія на моєму столі поруч з арахісовим маслом, латуком, родзинковим хлібом, тріщиною в тунці, закосніле-в-давнім-пилі мереживо завіски вже не мережливе але важке як-після всіх цих років важкої пильної вічності в цьому Камеоському гальмівному з’їзді з червоними очима слізного старого діда який вмирає тут утупившись без всякої надії в глуху стіну ти з трудом можеш бачити через віконний пил а все що ти почуєш потім у трубі посередині шляху до даху буде плач китайської дитини чиї батько з матір’ю було завжди кажуть йому шиш а потім кричать на нього, він був набридливий і сльози його китайські були найневідступнішими і всесвітніми і виказували всі наші почуття в розтрощеному вщент Камео так це бува не поміча жоден волоцюга окрім як випадковим прокльоном прочистити горлянку в коридорах або стогін жахливого привида дивлючогося кошмарника - речами як ця і занехаїти тяжкооке алкоголичне минуле хородевичої покоївної завіски мають тепер поглинути все залізо що вони можуть взяти і висять туго і навіть пил в них був залізо, якщо ти струсиш їх вони дзвякнуть і розсипляться на букви на пол і бризне як крила залізні на бонгу і пил буде влітати тобі в нос як стальні мухи і задуха твоєї смерті, то я ніколи не торкався їх. Моя маленька кімната в шість в приємному світанку (о 4:30) і переді мною весь цей час, цей свіжоокий час на маленьку каву закип’ятити воду на моїй електроплитці, вкинути трохи кави, перемішати, французький стиль, повільно обережно перелити її в мою білу цінову філіжанку, вкинути цукор (не Каліфорнійський буряковий цукор як я мав було використовував а Нью-Орлеанський тростовий, оскільки бурякові риштаки я вивозив з Окленду до Вотсонвілю вже бо-зна-коли, 80-вагонний фрахтовий потяг ні з чим як з гондолами завантаженими сумними буряками які виглядають як відсічені жіночі голови) - ах я як але то було пекло і тепер я маю цілковито річ цю для себе, і роблю родзинковий тост всаджуючи його на маленькому дроті що я нарізно вигнув над плиткою, тост похрускує, там, Я мажу маргарин на все ще рум’яний гарячий тост і він теж має хрускати і тонути в золотому, серед смажених родзинок і такий був мій тост - тоді два яйця ніжно повільно підсмажених в м’якому маргарині в моїй маленькій скиртовій сковорідці десь уполовину товщини дайму фактично менше меншого шматку крихітної цинки що ти можеш взяти в подорож до табору - яйця повільно спухли там й роздмухли од масляної пари і я посипаю їх часниковою сіллю, а коли вони стають готові жовток їх зверху трохи вкритий звернутим білком від цинової накришки що я поклав зверху сковорідки, то тепер вони готові, й виходять, Я розмазую їх поверх моєї вже готової картоплі яка була зварена маленькими шматочками і потім змішана з беконом який я теж вже підсмажив маленькими шматочками, тип шматованої товченої беконової картоплі, з яйцями які парять зверху, і збоку латук, з арахісовим маслом підіткнутим рядом боком. - Мені доводилось чути що арахісове масло і латук містять всі вітаміни які ти забажаєш, після цього я й почав первісно їсти цю комбінацію через делікатесність з ностальгією смаку – мій сніданок готовий о приблизно 6:45 і як я їм вже я одягаюсь до виходу одне за одним і в той час як остання тарілка вимита в маленькій раковині у воді що парить з під гарячого крана і я роблю свій останній швидкий ковток кави й швидко споліскую філіжанку в гарячій воді пиптику й струшую просушити її та партолю її на місце біля електроплитки і коричневої картонки в якій туго сидить вся зелень загорнута в коричневій папір, Я вже підхопив свій кондукторський ліхтар там де він висив на дверній клямці і мій роздертий розклад давно вже в моїй задній кишені і готовий до виходу, все спаковане, ключі, розклад, ліхтар, ніж, хустка, гаманець, гребінець, залізничні ключі, дрібнота та сам я. Я кидаю світло на сумний мазок божевільного бедрака маленької затонулої кімнати і випихаюсь у туман цього струму, сходжу по скрипучих сходах холу де старий ще не сидить з недільною мамською газетою бо все ще спить або хтось з них тепер як йду я чую початок розбезділля починає прокидатися у власних кімнатах з їх стогонами і йорками і пошкрябуваннями і жахливими звуками, я йду вниз по сходах на роботу, кидаю око звірити час годинника з годинником в клітці клерка - два чи три стійких старожила вже сидять в темнім коричневім лоббі під такбумним годинником, беззубі, чи свиріпі, чи елегантно вусаті - яка думка зі світу вкручується в них як вони бачать молодого палкого кондуктора бродягу який поспішає за своїми тридцятьма недільними доларами - які спомини старих садиб, збудованих без симпатії, затишнодомної віра що дала їм губити дружин, дітей, місячнібібліотекі впали в їх час - старожили телеграфу який сповив дерево Фріско в тумані сірого самого часу сидять в своїх коричневих потаємних морях і будуть там коли цим вечором моє обличчя розпалить сонцем, яке о восьмій вигляне й влаштує нам сонячні ванни в Редвуді, вони будуть тут кольору пасти в зеленій преісподній читаючи всю ту саму передовицю знов і знов і не зрозуміють де я був або навіщо або що - я маю вибиратись звідти або задихнутись, з Третьої Вулиці або стати хробаком або, все добре жити й спати - вина внутр і грай радіо і готуй маленькі сніданки й відпочивай там та 0 мені я маю шурхати зараз на роботу, я поспішаю вниз Третьою до Таушенд до свого 7:15 потягу - 3 хвилини до відправлення, я починаю в паниці трусити, чорт забирай я не дав собі досить часу цим ранком, я поспішаю вниз під з’їздом Ґаррісону до Мосту Оклендської Бухти, вниз мимо Швейбейкера - Фрей величезна темна червона неонова типографська крамниця завжди спектрально мого батька мертвого повіреного я бачу там, я біжу й мчу мимо бурячних негритянських бакалей де я купую свої арахісове масло та родзинковий хліб, мимо червоноцегляного залізничного провулку зараз туманного й вологого, вздовж Таушенд, потяг відбуває!

ІДІОТИЧНИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК, кондуктор старий Джон 1. Дзвонимідь 35 років чистої вислуги від до порученець С.Ф. тут в сірім недільнім ранці зі своїм золотим годинником який витягнутий і вперений в нього, він стоїть у двигуна лає люб'язності на старого бітумінозника Джонса і молодого кочегара Сміта який в бейсболці на своєму кочегарському місці жує сандвіч - “Во якб тип як старий Джонні 0 вчооора, впевнений він не забив стільки тачдаунів як ми сподівались.” “Сміт закинув шість доларів у котел у Вотсонвілі і казав що вигребе тридцять чотири.” “Я був у цьому Вотсонвільському котлі -.” Вони варились у котлі життя фліртермінуючи один з одним, всі ці довгі покерограні ночі в деревопечених залізничних кутках, можеш учуяти запах сигари розім’ятої в дереві, плювальниці були довше ніж 750,099 годів і собаки були там і тут і ці старі чолов’ягі в старому розтушованому коричневому світлі схилені й мурмотять і молоді чолов’ягі теж з їх новою кондукторською пасажирською уніформою краватка розстебнута плащ відкинений назад сяюча юна посмішка щасливого ідіотичного добренагодованого придобрійработі кар’єруючого видвинутого пенсійного госпіталізованого взітого-під-опіку залізничника - 35, 40 років цього і тоді вони мають бути кондуктори й посередині ночі їх роками викликає Старший Екіпажу налащаючи “Кесседі? Це Старший розпределив неділю зможеш правильно вирозрулити” але все що вони як старі чоловіки зараз мають це постійна робота, постійний потяг, кондуктор 112 з золотим годинником пеклує свої люб’язності на всіх вогненних псів скаженого сатани свинопика Вілліса що найдикіша людина цієї сторони Французської і Ладана був знаний як взявший раз тот крутий рівень - 7:15, час давати тягу, як я бігу через станцію чуючи як дзвін дзвенить паровий свисток вони видають, 0 я йду вилітаючи по платформі забуваю моментально або це ніколи не знати яка колія це була і кручусь в розпачі поки шукаю яка колія і не бачу потягу і це час це гублю там, 5, 6, 7 секунд коли потяг хоч під відправкою тільки повільно розчухується їхати і людина товстий виконуючий помічник може легко Тіму здійняти й ухватити там але як я горлаю до Помічника Начальника Станції “Де 112?” і він каже мені останню колію що це колія я ніколи й не гадав я бігу туди швидко як тільки можу і ухиляюсь людей а ля Колумбійський півкрайній і зрізаю в колію швидко як з-під такелажу де ти несеш м’яч з собою ліворуч і фінтиш шиєю і головою і випхуєш м’яч як нач ти маєш кинути себе всього назовні в політ коло цього лівого кінця і всі психологично чешуть з тобою тим шляхом і несподівано ти осідаєш і ти як клуб диму схоронений в дірі у відборі, розрізна назад, ти летиш в діру майже раніше ніж ти сам розумієш це, влітаючи на колію ось я а там он потяг в тридцяті ярдах від мене навіть як я дивлюсь влучаючи величний момент типу моменту я маю буду піймати як я маю одивитись секундою раніше я біжу, я знаю я можу спіймати його. Стоячими на задній платформі є задній кондуктор і старий пустопорожній кондуктор оле Чарлі В. Джонс, чом він мав сім дружин і шість дітей і раз за Ліком я не впевнений може то був Койот він не подивився на показник пару і вийшов і знайшов свій ліхтар в іглу звичайного двоходового півня мого гарольдства і вони дали йому п’ятнадцять переваг то тепер он він в цім недільнім хар хар улала ранґу і він і молодий задній дивляться недовірливо цей практикант кондуктор біжить як скажений обхідник за їх потягом який відходить. Я відчуваю як волаю “продуй негайно гальма продуй негайно гальма!” знаючи що коли пасажирський рушає вже біля першої стрілки на захід від станції вони видувають трохи повітря перевірити гальма, на сигнал з машини, а це моментально загаяє потяг і я спроможусь впоратись з цим, і зможу зловити його, але вони не роблять ніякої продувки повітря ці підтумки, і я хекаю знаючи що мені треба буде бігти як сучомусину. Але раптом я захоплений думкою що всі люди світу скажуть як побачать чоловіка що біжить так диявольські швидко зі всієї своєї мочі спрінтуючі наскрізь життя як Джессі Овенс тільки-но вхопити бісов потяг і всі з них з їх істерією дивуються чи не вб’є мене коли я вхоплю задню платформу і блямс, я падаю вниз і йду дзигою і лежу навзнак упоперек стрілки, так старий сигнальник коли потяг пливе мимо бачить що все лежить на землі в тій тушонці, всі з нас ангелів помруть і навіть ми ніколи не дізнаємось як або свій власний діамант, 0 небо просвітить нас і відкриє наше йайайааааа - відкрий свої очі, відкрий очі - я знаю мені не буде боляче, я вірю в свої черевики, захап руки, ноги, твердість джапи й христа хватки й силу і волю ніякої містичної сили виміряти мускулатуру на дибі моїх ребр - та чорт з ним усім це соціальна перепона бути спійманим спринтуючим що маніяк за потягом особливо з двома чоловіками що торопіють на мене з заду потягу і хитають головами і горланять. Я не зможу зробити цього навіть якщо я апатично пролечу мимо них з відкритими очима намагаючись спілкуватись як можу й ні для них впасти в істерію чи регіт, але я розумію все це занадто для мене, не забіг, не швидкість потягу що все одне двома секундами пізніше я програю переслідування з перепонами дійсно сповільнюється на стрілці в продувці гальм перш ніж розчухатись знов на добре й Берег Бухти. Так я спізнився на роботу, а старий Шельман ненавидів мене і був близький почати ненавидіти ще більше.

ЗЕМЛЯ ЯКУ Я БУДУ ЇСТИ НА САМОТІ, похрускує залізничним рінням, плоскі пройми довгого Берегу Бухти що я подолав дістатись Шерманового кривавого кайбашу на колії 17 готового відправлятися з котлом устромленим на Редвуд і ранішня 3-годинна робота - я сходжу з автобуса на Хайвею Берегової Бухти і рушу згори маленькою вулицею і завертаю - парні що тягнуть котел маневровим у день козлятником горлають до мене з передніх і бокових Злазь під’їдеш з нами” інакше я буду ще десь 3 хвилини спізнюватись на роботу але тепер я стрибаю на маленьку машину яка моментально сповільнюється підібрати мене і він сам не тягне нічого крім тендеру, парні згуртувались на іншому кінці майданчику вернути на іншій шлях з необхідності як хлопець має линути до прапору сам без чієїсь допомоги як багато разів я бачив деякі з цих молодих козликів думають мають все але план спізнився, слово не чекає, масивний деревний вождь зі злочинністю ще тою, і повітря і всі види упирів - СШАленіли! налякані спалахом всієї сутності й енкрудалатурами всіх видів - сан-франциські й саванополосні Береги Бухти останні і останні хутразнутрі єділі креслять покрив розквіту цицінь роботи верховної олія свище і тобі чом би ні? - залізнична земля яку я буду їсти сам, скрипуча, на ногах голова схилена дістатися Шеннана який заводить годинника споглядаючи на ошалені очі час відправлятися дати знак путь відкритий ставати під відправку це Неділя нема часу гавити єдиний день його довгого сім-днів-на-тиждень робочого життя він отримує шанс відпочити трохи вдома коли “Ііі Христос” коли “Скажи цьому сучому сину практиканту це не вечірка пікніка чорт забирай це лайно й дати тобі цицькі кажи їм щось і як ти що за пекло чекати на недовсохла з цицькі всі ви сяючі тремтячі прикрості будь-як, ми СПІЗНЮЄМОСЬ” і це той шлях що я швидко прийшов спізнившись. Старий Шеннан сидіть в м’якушці поверх своїх аркушів перемикань, коли бачить мене з холодними синіми очами він каже Ти знаєш що тобі треба бути тут о 7:30 чи не так то якого чорта ти робиш з’являючись тут 7:50 ти двадцять бісових хвилин спізнився, що за хуйню ти думаєш це твій день народження?” і він встає і тягнеться через задню відкриту платформу і видає сильне зітхання до моториста зверху вперед ми маємо відсіч десь 12 вагонів і вони кажуть це легко і ми поїхали геть повільно спочатку, підхоплюючи робочий момент, “Запалюйте цей бісів вогонь” каже Шельман він взутий у нові з полички робочі черевики тільки що увчоора куплені і я помічаю його чистий комбінезон який його дружина випрала і повісила йому на стілець тільки сьогодні уранці вірогідно і я поспішаю рушити й кидаю вугілля в топку котла і беру задор і два запальники і запалюю їх ламаю їх А четверте квітня коли ангели посміхаються над обрієм і всі гратки як у скаженого втрачені повернені нам назавжди з Ловелу моєї душі суті і єдності медитативного співу надії на небо молитов і ангели і звичайно сон і зацікавлене око із зображень і як тепер ми відкриваємо відсутнього шута ось він добрий чоловік гальмовий провідник навіть не на поїзді ще і Шерман дивиться похмуро з задніх дверей і бачить свого заднього провідника який маше в п’ятнадцяти ярдах віддалік зупинитись і чекає його і як старий залізничник він зараз не біжить і навіть швидше не йде, це добре зрозуміло, провідник Шельман має встати з за свого аркушепермичного столу й відставити стілець і дунути повітря і зупинити бісов потяг для заднього провідника Аркансоу Чарлі, який бачить це зробленим і тільки заходить луплячі свій парус комбінезона безоглядно, то він спізнився теж, або в решті решт пішов клепати в контору поки чекав дурного головного провідника, відмітники ровно перед удуманим котлом. “Перше що ми робимо забираємо машину перед Редвудом так все що робиш вискакуєш на стрілці і стаєш позаду на прапорі, не дуже далеко.” ”Я не працюю в головнім кінці?” ”Ти працюєш в позаднім кінці нам не дуже багато робити і я хочу щоб це було зроблено швидко,” рикає провідник. ”Просто розслабся і роби що ми кажемо та дивись і сигналь.” Так це мирний недільний ранок в Каліфорнії і ось ми пішли, так-і-тік, лао-вчи-трен, з депо Берегової Бухти, зупиняючись моментально на головній лінії на зелений, оле 71 або оле що там мимо і тепер сходимо і йдемо тонучі через посадки й міські пустодоли і головну вулицю перетинаючи паркувань останньої ночі супровідні плани і Стендфордські ділянки світу - до нашого пункту призначення в Пу який я бачу, і, так доки є час я підіймаюсь в куполі і зі своєю газетою рию останні новини на першій шпальті а також роблю висновки і роблю нотатки по грошам що я витратив вже цей недільний день аніяк ані йоти не витрачено даремно - Каліфорнія лине мимо і з сумними очима ми дивимось як вона розмотується всім берегом і обради спадають до повільних гуль які зменшуються і спадають до Долини Санта Клари тоді і фіга і позаду туман памороків поки мряка зачиняється і ми йдемо вибігаючи під блискуче сонце суботньої Каліфорнії в Редвуді я сходжу і стою на сумних промащених шпалах тормозної залізничної землі з червоним прапором і приточеними сигнальними ракетами і запалами в задній кишені з рваним розкладом під ними і я лишаю свій теплий жакет в кайбаші стоячи там потім з рукавами закоченими і там ганок негритянської домівки, брати сидять в керсетках калатаючи з сигаретами і посміхаються і маленька донька стоїть серед чагарників саду зі своїм цеберком і косицями і ми залізничники через м’які знаки й ані звуку підбираємо нашу квітку, згідно тому ж доброму доброзичливому потяговому наказу що в усе цілковите життя ретельно оле провідник індустріальний робітник блядській Шельман читає уважно то й синку не помились:

"Ранок неділі жовтень 15 підібрати квіткову
машину в Редвуді, Диспетчер О.О.О."


ТАМ БЫЛ МАЛЕНЬКИЙ ПРОУЛОК В САН-ФРАНЦИСКО, позади Южной Тихоокеанской станции на Третьей и Таушенд в красных кирпичах тянущихся ленивых вечеров со всеми работающими в офисах в воздухе чувствуешь непрерывный ток их пассажирской ярости как только они будут заряжены на массу от Рынка и зданий Сансам пешком и в автобусах и все опрятно одетые беспересадные рабочие Фриско из Волкап водители грузовиков и даже вечно бедная вымазанная сажей Третья Улица потерянных бомжей даже Негры совершенно безнадежны и далекий левый Восток и смысл ответственности и попытка которую теперь предпринимают они все стоять там сплевывая в разбитый стакан иногда по пятидесяти за один вечер против одной стены на Третьей и Говард и здесь все эти Милбре и Сан-Карлос четкозагалстученые производители и пассажиры Америки и Стальной Цивилизации движимой Сан-Франциско Крониклс и зелеными Колл-Бюллетенями даже времени быть пренебрежительным не хватает, им нужно поймать 130, 132, 134, 136 все время вверх до 146 пока время вечернего ужина в домах железнодорожной земли когда высоко в небе магические звезды скачут над следующими безостановочными фрахтами поездов - все это в Калифорнии, все это море, я выныриваю оттуда в вечера теплых солнечных медитаций в своих джинсах с головой на шейном платке на кондукторском фонаре или (если не работаю) на книге, я поднимаю глаза к синему небу идеальной утраченной чистоты и чувствую коробление дерева старой Америки подо мной и веду безумные беседы с Неграми в рядоповестных окнах выше и все вливается, и маневровый ход товарных вагонов в этом маленьком проулке что так похож на проулки Лоуэлла и слышу вдалеке в смысле настающей ночи тот двигатель вызывающий к нашим горам.

НО ТО БЫЛ ТОТ ЧУДЕСНЫЙ КРОЙ ОБЛАКОВ, что всегда мог увидеть я над малюсеньким проулком С.Ф., затяжки плывущие мимо из Окленда или от Врат Морских на север или от Сан-Хосе на юг, чистота Кали разобьет тебе сердце. И фантастическая дрема и барабанно жужжа ласковая мама вечера делать нечего, оле Фриско с концом тоски земляной - люди - проулок полон машин и грузовиков окрестных бизнесов и никто не знает и далек волноваться кем был я всю жизнь три тысячи пятьсот миль от рождения - О открыто и наконец принадлежит мне в Великой Америке.

Теперь на Третьей Улице ночь острые маленькие неоны и с ними желтые светляки ламп провалов-не-поверишь с ломаными тенями идут назад от там желтых оттенков словно измельченный Китай без денег - коты в Переулке Анни, провал приближается, стоны, ролы, улица заряжена темнотой. Синее небо вверху со звездами висящими высоко над старыми крышами отелей и воздуходувки отелей выстенывают пыль интерьеров, сажа внутри слова во рту выпадает за зубом зуб, читальные залы тиктакают огромными часами со скрепящими креслами и косыми досками и древними лицами взирающими поверх безоправных стекол купленных где-то в ломбардах Западной Вирджинии или Флориды или английского Ливерпуля задолго до моего рождения и сквозь дожди они прошли к концу земной печали концу мировой радости все ваши Сан-Франциски падут в конечном счете и отправятся скитаться вновь. Но я иду и однажды ночью бродяга упал в дыру строительных работ где они днем рыли коллектор сиплая молодежь в там джинсах работающая там часто я думаю подойти к кому-то из них типа скажем того блондина со всклоченными волосами и там футболке сказать “Тебе нужно податься на железную дорогу там намного легче работать ты не стоишь весь день на улице и тебе больше платят” но этот бродяга упал в дыру и ты видишь как торчат его ноги наружу, Британский МГ тоже управляемый кем-то эксцентричным однажды сдал в дыру и когда я возвращался домой из долгого субботнего вечера поблиз Холлистера за Сан Хосе на мили вокруг заросшие поля чернослива и сочной радости где этот британский МГ сдавал и кувыркнулся колесами вверх в яму и бродяги и копы стояли вокруг прям за кофейней - это так они оградили его но у того никогда не хватило бы духу сделать это в счет того факта что у него не было денег и некуда было ехать и 0 отец его умер и 0 мать его умерла и 0 сестра его умерла и 0 все его близкие умерли были мертвы и затем в это время также и я лежу в своей комнате долгими субботними вечерами слушая Джампин Джорджа с моей пятой токая без чая и прям под простынями улыбаюсь слушая безумную музыку “Мама он плохо заботится о твоей дочери,” Мама, Папа, и не входи сюда я убью тебя и т.д. обкайфовываясь в сумраке комнаты и все чудесно зная о Негре Неотъемлемом Американце удаленном отсюда всегда находящего себе утешение на феллахских улицах а не в отвлеченной моральности и даже когда у него есть церковь ты видишь пастора прямо перегибающегося к леди в попытке дать тебе услышать великий трепещущий голос солнечным воскресным вечерним тротуаром полным сексуальных вибраций говорящих “Чего да Мам но да госпел говорил что человек сей был рожден из утробы женщины - ” и нет и так с того времени я выползаю из теплого соего спальника и бью улицу когда вижу железную дорогу что не зовет меня до 5 воскресного утра наверное пригородного из Бэй Шор по сути всегда пригородного из Бэй Шор и я иду в войбар из всех разбаров в мире в тот единственный-и-неповторимый Третьей-и-Говард и туда я вхожу и пью с сумасшедшим и если напиваюсь дурею.

Шлюха которая подходит ко мне там той ночью когда я был там с Алом Баклом и говорит “Хочешь поиграть со мной этой ночью Джим, а?” а я не думаю что у меня хватит денег и потом говорю это Чарли Лоу а он смеется и говорит “Как тебе знать что ей надо денег всегда пользуйся шансом что она может вышла за одной лишь любовью или обезумела от любви ты знаешь о чем я мужик не будь сосуном.” Она была красивая куколка и сказала “Как тебе понравится со мной уулякуу парь?” а я стоял там как остолоп и походу купил выпить выпил напился той ночью и в клубе 299 меня ударил владелец группа прервала драку прежде чем мне представился шанс решить двинуть его в ответ чего я не сделал и снаружи на улице я пытался вломиться обратно внутрь но они закрыли дверь и смотрели на меня через защитное стекло двери с лицами как у утопленников - и - я бы играл с ней чассаассаассаамиимимимимиииии.

(здесь заканчивается семиминутная песня, которую можно послушать в записи; прим. переводчика.)




THERE WAS A LITTLE ALLEY IN SAN FRANCISCO back of the Southern Pacific station at Third and Townsend in redbrick of drowsy lazy afternoons with everybody at work in offices in the air you feel the impending rush of their commuter frenzy as soon they'll be charging en masse from Market and Sansome buildings on foot and in buses and all well-dressed thru workingman Frisco of Walkup ?? truck drivers and even the poor grime-bemarked Third Street of lost bums even Negroes so hopeless and long left East and meanings of responsibility and try that now all they do is stand there spitting in the broken glass sometimes fifty in one afternoon against one wall at Third and Howard and here's all these Millbrae and San Carlos neat-necktied producers and commuters of America and Steel civilization rushing by with San Francisco Chronicles and green Call-Bulletins not even enough time to be disdainful, they've got to catch 130, 132, 134, 136 all the way up to 146 till the time of evening supper in homes of the railroad earth when high in the sky the magic stars ride above the following hotshot freight trains-it's all in California, it's all a sea, I swim out of it in afternoons of sun hot meditation in my jeans with head on handkerchief on brakeman's lantern or (if not working) on book, I look up at blue sky of perfect lostpurity and feel the warp of wood of old America beneath me and have insane conversations with Negroes in several-story windows above and everything is pouring in, the switching moves of boxcars in that little alley which is so much like the alleys of Lowell and I hear far off in the sense of coming night that engine calling our mountains.

BUT IT WAS THAT BEAUTIFUL CUT OF CLOUDS I could always see above the little S.P. alley, puffs floating by from Oakland or the Gate of Marin to the north or San Jose south, the clarity of Cal to break your heart. It was the fantastic drowse and drum hum of lum mum afternoon nathin' to do, ole Frisco with end of land sadness-the people-the alley full of trucks and cars of businesses nearabouts and nobody knew or far from cared who I was all my life three thousand five hundred miles from birth-O opened up and at last belonged to me in Great America.

Now it's night in Third Street the keen little neons and also yellow bulblights of impossible-to-believe flops with dark ruined shadows moving back of tom yellow shades like a degenerate China with no money-the cats in Annie's Alley, the flop comes on, moans , rolls, the street is loaded with darkness. Blue sky above with stars hanging high over old hotel roofs and blowers of hotels moaning out dusts of interior, the grime inside the word in mouths falling out tooth by tooth , the reading rooms tick tock bigclock with creak chair and slantboards and old faces looking up over rimless spectacles bought in some West Virginia or Florida or Liverpool England pawnshop long before I was born and across rains they've come to the end of the land sadness end of the world gladness all you San Franciscos will have to fall eventually and bum again. But I'm walking and one night a bum fell into the hole of the construction job where they're tearing a sewer by day the husky Pacific & Electric youths in tom jeans who work there often I think of going up to some of 'em like say blond ones with wild hair and tom shirts and say "You oughta apply for the railroad it's much easier work you don't stand around the street all day and you get much more pay" but this bum fell in the hole you saw his foot stick out, a British MG also driven by some eccentric once backed into the hole and as I came home from a long Saturday afternoon local to Hollister out of San Jose miles away across verdurous fields of prune and juice joy here's this British MG backed and legs up wheels up into a pit and bums and cops standing around right outside the coffee shop-it was the way they fenced it but he never had the nerve to do it due to the fact that he had no money and nowhere to go and 0 his father was dead and 0 his mother was dead and 0 his sister was dead and 0 his whereabout was dead was deadbut and then at that time also I lay in my room on long Saturday afternoons listening to Jumpin' George with my fifth of tokay no tea and just under the sheets laughed to hear the crazy music "Marna, he treats your daughter mean," Mama, Papa, and don't you come in here I'll kill you etc. getting high by myself in room glooms and all wondrous knowing about the Negro the essential American out there always finding his solace his meaning in the fellaheen street and not in abstract morality and even when he has a church you see the pastor out front bowing to the ladies on the make you hear his great vibrant voice on the sunny Sunday afternoon sidewalk full of sexual vibratos saying "Why yes Mam but de gospel do say that man was born of woman's womb-" and no and so by that time I come crawling out of my warmsack and hit the street when I see the railroad ain't gonna call me till 5 AM Sunday morn probably for a local out of Bay Shore in fact always for a local out of Bay Shore and I go to the wailbar of all the wildbars in the world the one and only Third-and-Howard and there I go in and drink with the madmen and if I get drunk I git.

The whore who come up to me in there the night I was there with Al Buckle and said to me "You wanta play with me tonight Jim, and?" and I didn't think I had enough money and later told this to Charley Low and he laughed and said "How do you know she wanted money always take the chance that she might be out just for love or just out for love you know what I mean man don't be a sucker." She was a goodlooking doll and said "How would you like to oolyakoo with me mon?" and I stood there like a jerk and in fact bought drink got drink drunk that night and in the 299 Club I was hit by the proprietor the band breaking up the fight before I had a chance to decide to hit him back which I didn't do and out on the street I tried to rush back in but they had locked the door and were looking at me thru the forbidden glass in the door with faces like undersea-v-I should have played with her shurrouruuruuruuruuruuruurkdiei.

DESPITE THE FACT I WAS A BRAKE MAN making 600 a month I kept going to the Public restaurant on Howard Street which was three eggs for 26 cents 2 eggs for 21 this with toast (hardly no butter) coffee (hardly no coffee and sugar rationed) oatmeal with dash of milk and sugar the smell of soured old shirts lingering above the cookpot steams as if they were making skidrow lumberjack stews out of San Francisco ancient Chinese mildewed laundries with poker games in the back among the barrels and the rats of the earthquake days, but actually the food somewhat on the level of an oldtime 1890 or 1910 section-gang cook of lumber camps far in the North with an oldtime pigtail Chinaman cooking it and cussing out those who didn't like it. The prices were incredible but one time I had the beefstew and it was absolutely the worst beefstew I ever et, it was incredible I tell you-and as they often did that to me it was with the most intensest regret that I tried to convey to the geek back of counter what I wanted but he was a tough sonofabitch, ech, ti-ti, I thought the counterman was kind of queer especially he handled gruffly the hopeless drooldrunks, "What now you doing you think you can come in here and cut like that for God's sake act like a man won't you and eat or get out-t-t-t-" - I always did wonder what a guy like that was doing working in a place like that because, but why some sympathy in his horny heart for the busted wrecks , all up and down the street were restaurants like the Public catering exclusively to bums of the black, winos with no money, who found 21 cents left over from wine panhandlings and so stumbled in for their third or fourth touch of food in a week, as sometimes they didn't eat at all and so you'd see them in the corner puking white liquid which was a couple quarts of rancid sauteme rotgut or sweet white sherry and they had nothing on their stomachs, most of them had one leg or were on crutches and had bandages around their feet, from nicotine and alcohol poisoning together, and one time finally on my way up Third near Market across the street from Breens, when in early 1952 I lived on Russian Hill and didn't quite dig the complete horror and humor of railroad's Third Street, a bum a thin sickly littlebum like Anton Abraham lay face down on the pavement with crutch aside and some old remnant newspaper sticking out and it seemed to me he was dead. I looked closely to see if he was breathing and he was not, another man with me was looking down and we agreed he was dead, and soon a cop came over and took and agreed and called the wagon, the little wretch weighed about 50 pounds in his bleeding count and was stone mackerel snotnose cold dead as a bleeding doornail-ah I tell you-and who could notice but other half dead deadbums bums bums bums dead dead times X times X times all dead bums forever dead with nothing and all finished and out-there-and this was the clientele in the Public Hair restaurant where I ate many's the mom a 3-egg breakfast with almost dry toast and oatmeal a little saucer of, and thin sickly dishwater coffee, all to save 14 cents so in my little book proudly I could make a notation and of the day and prove that I could live comfortably in America while working seven days a week and earning 600 a month I could live on less that 17 a week which with my rent of 4.20 was okay as I had also to spend money to eat and sleep sometimes on the other end of my Watsonville chaingang run but preferred most times to sleep free of charge and uncomfortable in cabooses of the crummy rack-my 26-cent breakfast, my pride-and that incredible semiqueer counterman who dished out the food, threw it at you, slammed it, had a languid frank expression straight in your eyes like a 1930's lunchcart heroine in Steinbeck and at the steamtable itself labored coolly a junkey-Iooking Chinese with an actual stocking in his hair as if they'd just Shanghai'd him off the foot of Commercial Street before the Fen)' Building was up but forgot it was 1952, dreamed it was 1860 goldrush Frisco-and on rainy days you felt they had ships in the back room.

I'D TAKE WALKS UP HARRISON and the boomcrash of truck traffic towards the glorious girders of the Oakland Bay Bridge that you could see after climbing Harrison Hill a little like radar machine of eternity in the sky huge, in the blue, by pure clouds crossed, gulls, idiot cars streaking to destinations on its undinal boom across slunoshwaters flocked up by winds and news of San Rafael storms and flash boats-there o I always came and walked and negotiated whole Friscos in one afternoon from the overlooking hills of the high Fillmore where Orient-bound vessels you can see on drowsy Sunday mornings of poolhall goof like after a whole night playing drums in a jam session and a morn in the hall of cuesticks I went by the rich homes of old ladies supported by daughters or female secretaries with immense ugly gargoyle Frisco millions fronts of other days and way below is the blue passage of the Gate, the Alcatraz mad rock, the mouths of Tamalpais , San Pablo Bay, Sausalito sleepy hemming the rock and bush over yonder, and the sweet white ships cleanly cutting a path to Sasebo.-Over Harrison and down to the Embarcadero and around Telegraph Hill and up the back of Russian Hill and down to the play streets of Chinatown and down Kearney back across Market to Third and my wild-night neon twinkle fate there, ah, and then finally at dawn of a Sunday and they did call me, the immense girders of Oakland Bay still haunting me and all that eternity too much to swallow and not knowing who I am at all but like a big plump longhaired baby worwalking up in the dark trying to wonder who I am the door knocks and it's the desk keeper of the flop hotel with silver rims and white hair and clean clothes and sickly potbelly said he was from Rocky Mount and looked like yes, he had been desk clerk of the Nash Buncome Association hotel down there in 50 successive heatwave summers without the sun and only palmos of the lobby with cigar crutches in the albums of the South and him with his dear mother waiting in a buried log cabin of graves with all that mashed past historied underground afoot with the stain of the bear the blood of the tree and cornfields long plowed under and Negroes whose voices long faded from the middle of the wood and the dog barked his last, this man had voyageured to the West Coast too like all the other loose American elements and was pale and sixty and complaining of sickness, might at one time been a handsome squire to women with money but now a forgotten clerk and maybe spent a little time in jail for a few forgeries or harmless cons and might also have been a railroad clerk and might have wept and might have never made it, and that day I'd say he saw the bridgegirders up over the hill of traffic of Harrison like me and woke up mornings with same lost, is now beckoning on my door and breaking in the world on me and he is standing on the fray ed carpet of the hall all worn down by black steps of sunken old men for last 40 years since earthquake and the toilet stained, beyond the last toilet bowl and the last stink and stain I guess yes is the end of the world the bloody end of the world, so now knocks on my door and I wake up, saying "How what howp howelk howel of the knavery they've meaking, ek and won't let me slepit? Whey they dool? Whand out wisis thing that comes flanninging around my dooring in the mouth of the night and there everything knows that I have no mother, and no sister, and no fath er and no bot sosstle, but not crib" I get up and sit up and says "Howowow?" and he says "Telephone?" and I have to put on my jeans heavy with knife, wallet, I look closely at my railroad watch hanging on little door flicker of closet door face to me ticking silent the time, it says 4:30 Ml of a Sunday morn, I go down the carpet of the skidrow hall in jeans and with no shut and yes with shirt tails hanging gray workshirt and pick up phone and ticky sleepy night desk with cage and spittoons and keys hanging and old towels piled clean ones but frayed at edges and bearing names of every hotel of the moving prime, on the phone is the Crew Clerk, "Kerroway?" "Yeah." "Kerroway it's gonna be the Sheman Local at 7 AM this moming." "Shennan Local right." "Out of Bay Shore, you know the way?" "Yeah. " "You had that same job last Sunday-s-Okay Kerroway-y-y-y-y." And we mutually hang up and I say to myself okay it's the Bay Shore bloody old dirty hagglous old coveted old madman Shelman who hates me so much especially when we were at Redwood Junction kicking boxcars and he always insists I work the rear end tho as one-year man it would be easier for me to follow pot but I work rear and he wants me to be right there with a block of wood when a car or cut of cars kicked stops, so they won't roll down that incline and start catastrophes , 0 well anyway I'll be learning eventually to like the railroad and Shennan will like me some day, and anyway another day another dollar.

And there's my room, small, gray in the Sunday moming, now all the franticness of the street and night before is done with, bums sleep, maybe one or two sprawled on sidewalk with empty poorboy on a sill-my mind whirls with life.

So THERE I AM IN DAWN in my dim cell-2 1/2 hours to go till the time I have to stick my railroad watch in my jean watchpocket and cut out allowing myself exactly 8 minutes to the station and the 7:15 train No. 112 I have to catch for the ride five miles to Bay Shore through four tunnels, emerging from the sad Rath scene of Frisco gloom gleak in the rainymouth fogmoming to a sudden valley with grim hills rising to the sea, bay on left, the fog rolling in like demented in the draws that have little white cottages disposed real-estatically for come-Christmas blue sad lightsmy whole soul and concomitant eyes looking out on this reality of living and working in San Francisco with that pleased semi-loin-located shudder, energy for sex changing to pain at the portals of work and culture and natural foggy fear.- There 1 am in my little room wondering how I'll really manage to fool myself into feeling that these next 2Yz hours will be well filled, fed, with work and pleasure thoughts.- It's so thrilling to feel the coldness of the morning wrap around my thickquilt blankets as 1 lay there, watch facing and ticking me, legs spread in comfy skidrow soft sheets with soft tears or sew lines in 'em, huddled in my own skin and rich and not spending a cent on-v-I look at my littlebook- and 1 stare at the words of the Bible.- On the floor 1 find last red afternoon Saturday's Chronicle sports page with news of fo otball games in Great America the end of which 1 bleakly see in the gray light entering- the fact that Frisco is built of wood satisfies me in my peace, I know nobody'll disturb me for 2Yz hours and all bums are asleep in their own bed of eternity awak e or not , bottl e or notit's the joy 1 feel that counts for me.- On the floor's my shoes, big lumberboot flopjack workshoes to colomp over rockbed with and not turn the ankle-solidity shoes that when you put them on, yokew ise, you know you're working now and so for same reason shoes not be worn for any reason like joys of restaurant and shows.-Night-before shoes are on the floor beside the Clunkershoes a pair of blue canvas shoes a la 1952 style, in them I'd trod soft as ghost the indented hill sidewalks of Ah Me Frisco all in the glitter night, from the top of Russian Hill I'd looked down at one point on all roofs of North Beach and the Mexican nightclub neons, I'd descended to them on the old steps of Broadway under which they were newly laboring a mountain tunnel-shoes fit for watersides, embarcaderos , hill and plot lawns of park and tiptop vista.-Workshoes covered with dust and some oil of engines-the crumpled jeans nearby , belt, blue railroad hank, knife, comb, keys, switch keys and caboose coach key, the knees white from Pajaro Riverbottom finedusts, the ass black from slick sandboxes in yardgoat after yardgoat-the gray workshorts, the dirty undershirt, sad shorts, tortured socks of my life.-And the Bible on my desk next to the peanut butter, the lettuce, the raisin bread, the crack in the plaster, the stiff-with-old-dust lace drape now no longer laceable but hard as-after all those years of hard dust eternity in that Cameo skid inn with red eyes of rheumy oldmen dying there staring without hope out on the dead wall you can hardly see thru windowdusts and all you heard lately in the shaft of the rooftop middle way was the cries of a Chinese child whose father and mother were always telling him to shush and then screaming at him, he was a pest and his tears from China were most persistent and worldwide and represented all our feelings in brokendown Cameo tho this was not admitted by bum one except for an occasional harsh clearing of throat in the halls or moan of nightmarer-by things like this and neglect of a hard-eyed alcoholic oldtime chorusgirl maid the curtains had now absorbed all the iron they could take and hung stiff and even the dust in them was iron, if you shook them they'd crack and fall in tatters to the floor and spatter like wings of iron on the bong and the dust would fly into your nose like filings of steel and choke you to death, so I never touched them. My little room at 6 in the comfy dawn (at 4:30) and before me all that time, that fresh-eyed time for a little coffee to boil water on my hot plate, throw some coffee in, stir it, French style, slowly carefully pour it in my white tin cup, throw sugar in (not California beet sugar like I should have been using but New Orleans cane sugar, because beet racks I carried from Oakland out to Watsonville many's the time, a 80-car freight train with nothing but gondolas loaded with sad beets looking like the heads of decapitated women)- ah me how but it was a hell and now I had the whole thing to myself, and make my raisin toast by sitting it on a little wire I'd especially bent to place over the hotplate, the toast crackled up, there, I spread the margarine on the still red hot toast and it too would crackle and sink in golden, among burnt raisins and this was my toast-then two eggs gently slowly fried in soft margarine in my little skidrow frying pan about half as thick as a dime in fact less a little piece of tiny tin you could bring on a camp trip-the eggs slowly fluffled in there and swelled from butter steams and I threw garlic salt on them, and when they were ready the yellow of them had been slightly filmed with a cooked white at the top from the tin cover I'd put over the frying pan, so now they were ready, and out they came, I spread them out on top of my already prepared potatoes which had been boiled in small pieces and then mixed with the bacon I'd already fried in small pieces, kind of raggely mashed bacon potatoes, with eggs on top steaming, and on the side lettuce, with peanut butter dab nearby on side.-I had heard that peanut butter and lettuce contained all the vitamins you should want, this after I had originally started to eat this combination because of the deliciousness and nostalgia of the taste-my breakfast ready at about 6:45 and as I eat already I'm dressing to go piece by piece and by the time the last dish is washed in the little sink at the boiling hotwater tap and I'm taking my lastquick slug of coffee and quickly rinsing the cup in the hot water spout and rushing to dry it and plop it in its place by the hot plate and the brown carton in which all the groceries sit tightly wrapped in brown paper, I'm already picking up my brakeman's lantern from where it's been hanging on the door handle and my tattered timetable's long been in my backpocket folded and ready to go, everything tight, keys, timetable, lantern, knife, handkerchief, wallet, comb, railroad keys, change and myself. I put the light out on the sad dab mad grub little diving room and hustle out into the fog of the flow, descending the creak hall steps where the old men are not yet sitting with Sunday mom papers because still asleep or some of them I can now as I leave hear beginning to disfawdle to wake in their rooms with their moans and yorks and scrapings and horror sounds, I'm going down the steps to work, glance to check time of watch with clerk cage clock-a hardy two or three oldtimers sitting already in the dark brown lobby under the tockboom clock, toothless, or grim, or elegantly mustached-what thought in the world swirling in them as they see the young eager brakeman bum hurrying to his thirty dollars of the Sunday-what memories of old homesteads, built without sympathy, homyhanded fate dealt them the loss of wives, childs, moonslibraries collapsed in their time---oldtimers of the telegraph wired wood Frisco in the fog gray top time sitting in their brown sunk sea and will be there when this afternoon my face flushed from the sun, which at eight'll flame out and make sunbaths for us at Redwood, they'll still be here the color of paste in the green underworld and still reading the same editorial over again and won't understand where I've been or what for or what-I have to get out of there or suffocate, out of Third Street or become a worm, it's alright to live and bed-wine in and play the radio and cook little breakfasts and rest in but 0 my I've got to tog now to work, I hurry down Third to Townsend for my 7:15 train-it's 3 minutes to go, I start in a panic to jog, goddam it I didn't give myself enough time this morning, I hurry down under the Harrison ramp to the Oakland-Bay Bridge, down past Schweibacker- Frey the great dim red neon printshop always spectrally my father the dead executive I see there, I run and hurry past the beat Negro grocery stores where I buy all my peanut butter and raisin bread, past the redbrick railroad alley now mist and wet, across Townsend, the train is leaving!

FATUOUS RAILROAD MEN, the conductor old John 1. Coppertwang 35 years pure service on ye aIde S.P. is there in the gray Sunday morning with his gold watch out peering at it, he's standing by the engine yelling up pleasantries at old boghead Jones and young fireman Smith with the baseball cap is at the fireman's seat munching sandwich-"We'll how'd ye like old Johnny 0 yestiddy, I guess he didn't score so many touchdowns like we thought." "Smith bet six dollars on the pool down in Watsonville and said he's rakin' in thirty four." "I've been in that Watsonville pool-." They've been in the pool of life fleartiming with one another, all the long pokerplaying nights in brownwood railroad places, youcan smell the mashed cigar in the wood, the spittoon's been there for more than 750,099 yars and the dog's been in and out and these old boys by old shaded brown light have bent and muttered and young boys too with their new brakeman passenger uniform the tie undone the coat thrown back the flashing youth smile of happy fatuous well-fed goodjobbed careered futured pensioned hospitalized taken-care-of railroad men-35, 40 years of it and then they get to be conductors and in the middle of the night they've been for years called by the Crew Clerk yelling "Cassady? It's the Maximush localized week do you for the right lead" but now as old men all they have is a regularjob, a regular train, conductor of the 112 with goldwatch is helling up his pleasantries at all fire dog crazy Satan hoghead Willis why the wildest man this side of France and Frankincense, he was known once to take his engine up that steep grade-7: 15, time to pull, as I'm running thru the station hearing the bell jangling and the steam chuff they're pulling out, 0 I come flying out on the platform and forget momentarily or that is never did know what track it was and whirl in confusion a while wondering what track and can't see no train and this is the time I lose there, 5, 6, 7 seconds when the train tho underway is only slowly upchugging to go and a man a fat executive could easily TIm up and grab it but when I yell to Assistant Stationmaster "Where's 112?" and he tells me the last track which is the track I never dreamed I run to it fast as I can go and dodge people a la Columbia halfback and cut into track fast as off-tackle where you carry the ball with you to the left and feint with neck and head and push of ball as tho you're gonna throw yourself all out to fly around that left end and everybody psychologically chuffs with you that way and suddenly you contract and you like whiff of smoke are buried in the hole in tackle, cutback play, you're flying into the hole almost before you yourself know it, flying into the track I am and there's the train about 30 yards away even as I look picking up tremendously momentum the kind of momentum I would have been able to catch if I'd a looked a second earlier-but I run , I know I can catch it. Standing on the back platform are the rear brakeman and an old deadheading conductor ole Charley W. Jones, why he had seven wives and six kids and one time out at Lick not I guess it was Coyote he couldn't seen on account of the steam and out he come and found his lantem in the igloo regular anglecock of my herald and they gave him fifteen benefits so now there he is in the Sunday har har owlala moming and he and young rear man watch incredulously this student brakeman running like a crazy trackman after their departing train. I feel like yelling "Make your airtest now make your airtest now!" knowing that when a passenger pulls out just about at the first crossing east of the station they pull the air a little bit to test the brakes, on signal from the engine, and this momentarily slows up the train and I could manage it, and could catch it, but they're not making no airtest the bastards , and I hek knowing I'm going to have to run like a sonofabitch. But suddenly I get embarrassed thinking what are all the people of the world gonna say to see a man running so devilishly fast with all his might sprinting thru life like Jesse Owens just to catch a goddam train and all of them with their hysteria wondering if I'll get killed when I catch the back platform and blam, I fall down and go boom and lay supine across the crossing, so the old flagman when the train has flowed by will see that everything lies on the earth in the same stew, all of us angels will die and we don't ever know how or our own diamond, 0 heaven will enlighten us and open your youeeeeeoueee---open our eyes, open our eyes-I know I won't get hurt, I trust my shoes, hand grip, feet , solidity of yipe and cripe of gripe and grip and strength and need no mystic strength to measure the musculature in my rib rack-but damn it all it's a social embarrassment to be caught sprinting like a maniac after a train especially with two men gaping at me from rear of train and shaking their heads and yell ing I can't make it even as I halfheartedly sprint after them with open eyes trying to communicate that I can and not for them to get hysterical or laugh, but I realize it's all too much for me, not the run , not the speed of the train which anyway two seconds after I gave up the complicated chase did indeed slow down at the crossing in the airtest before chugging up again for good and Bay Shore. So I was late for work, and old Shelman hated me and was about to hate me more.

THE GROUND I WOULD HAVE EATEN IN SOLITUDE, cronchthe railroad earth, the flat stretches of long Bay Shore that I have to negotiate to get to Sherman's bloody caboose on track 17 ready to go with pot pointed to Redwood and the morning's 3-hour work-I get off the bus at Bay Shore Highway and rush down the little street and turn in-boys riding the pot of a switcheroo in the yardgoat day come yelling by at me from the headboards and footboards "Come on down ride with us" otherwise I would have been about 3 minutes even later to my work but now I hop on the little engine that momentarily slows up to pick me up and it's alone not pulling anything but tender, the guys have been up to the other end of the yard to get back on some track of necessity - that boy will have to leam to flag himself without nobody helping him as many's the time I've seen some of these young goats think they have everything but the plan is late, the word will have to wait, the massive arboreal thief with the crime of the kind, and air and all kinds of ghouls-ZONKed! made tremendous by the flare of the whole prime and encrudalatures of all kinds-San Franciscos and shroudband Bay Shores the last and the last furbelow ofthe eek plot pall prime tit top work oil twicks and wouldn't you?-the railroad earth I would have eaten alone, cronch, on foot head bent to get to Shennan who ticking watch observes with finicky eyes the time to go to give the hiball sign get on going it's Sunday no time to waste the only day of his long seven-day-a-week worklife he gets a chance to rest a little bit at home when ''Eee Christ" when "Tell that sonofabitch student this is no party picnic damn this shit and throb tit you tell them something and how do you what the hell expect to underdries out tit all you bright tremendous trouble anyway, we's LATE" and this is the way I come rushing up late. Old Shennan is sitting in the crummy over his switch lists, when he sees me with cold blue eyes he says "You know you're supposed to be here 7:30 don't you so what the hell you doing gettin' in here at 7:50 you're twenty goddam minutes late, what the fuck you think this your birthday?" and he gets up and leans off the rear bleak platform and gives the high sign to the enginemen up front we have a cut of about 12 cars and they say it easy and off we go slowly at first , picking up momentum to the work, "Light that goddam fire" says Shelman he's wearing brandnew workshoes just about bought yestiddy and I notice his clean coveralls that his wife washed and set on his chair ju st that moming probably and I rush up and throw coal in the potbelly flop and take a fusee and two fusees and light them crack em Ah fourth of the July when the angels would smile on the horizon and all the racks where the mad are lost are retumed to us forever from Lowell of my soul prime and single meditatee longsong hope to heaven of prayers and angels and of course the sleep and interested eye of images and but now we detect the missing buffoon there's the poor goodman rear man ain't even on the train yet and Sherman looks out sulkily the back door and sees his rear man waving from fifteen yards aways to stop and wait for him and being an old railroad man he certainly isn't going to run or even walk fast , it's well understood, conductor Shelman's got to get up off his switch-list desk chair and pull the air and stop the goddam train for rear man Arkansaw Charley, who sees this done and just come up lopin' in his flop overalls without no care, so he was late too, or at least had gone gossipping in the yard office while waiting for the stupid head brakeman, the tagman's up in front on the presumably pot. "First thing we do is pick up a car in front at Redwood so all's you do get off at the crossing and stand back to flag, not too far." "Don't I work the head end?" "You work the hind end we got not much to do and I wanta get it done fast," snarls the conductor. "Just take it easy and do what we say and watch and flag." So it's peaceful Sunday morning in California and off we go, tack-a-tick, lao-tichi-couch, out of the Bay Shore yards, pause momentarily at the main line for the green, ole 71 or ole whatever been by and now we get out and go swamming up the tree valleys and town vale hollows and main street crossing parking-lot last-night attendant plots and Stanford lots of the world-to our destination in the Poo which I can see, and, so to while the time I'm up in the cupolo and with my newspaper dig the latest news on the front page and also consider and make notations of the money I spent already for this day Sunday absolutely not jot spent a nothing- California rushes by and with sad eyes we watch it reel the whole bay and the discourse falling off to gradual gils that ease and graduate to Santa Clara Valley then and the fig and behind is the fog immemoriates while the mist closes and we come running out to the bright sun of the Sabbath Californiay -

At Redwood I get off and standing on sad oily ties of the brakie railroad earth with red flag and torpedoes attached and fusees in backpocket with timetable crushed against and I leave my hot jacket in crummy standing there then with sleeves rolled up and there's the porch of a Negro home, the brothers are sitting in shirtsleeves talking with cigarettes and laughing and little daughter standing amongst the weeds of the garden with her playpail and pigtails and we the railroad men with soft signs and no sound pick up our flower, according to same goodman train order that for the last entire lifetime of attentions ole conductor industrial worker harlotized Shelman has been reading carefully son so's not to make a mistake:

"Sunday morning October 15 pick up flower
car at Redwood, Dispatcher M.M.S."

Kerouac, Jack.

EVERGREEN REVIEW. VOL. 1. NO. 2.

New York: Evergreen Review, (1957). 1957.

pp. 119-136.




October In The Railroad Earth Lyrics.
Poem
Translation