Dogger

Dogger Photo

"Dogger" by Hvrenja is an electronic photograph of the dogger. Also known as Волочильщик or Дротар.

Якщо в роману й була обкладинка - то тут зображена саме вона. Українською він мав називатися Дріт. А це Дротар - українською. Волочильщик російською, або Dogger англійською.

Це одна з найрані́ших моїх фотографій в цифрову епоху. Принаймні таких, які, на мою думку, варті уваги. Довгий час я взагалі вважав її найкращою своєю фотографією. Причому не тільки кращою, але й втраченою назавжди. Той цифровій час не дуже був схожий на теперішній – епоха вебу 2.0, все велике, повільне, потребує багато часу, великих зусиль. Менших, звичайно, ніж в епоху доцифрову, але й сьогоденням не порівняти. Можливо її raw, який не зберігся, взагалі ніколи і не був зроблений. Тим не менш якось випадково мені вдалося знайти її серед всіх цих подій нещодавно минувших років. В тому вигляді як її бачить глядач, фотографія зазнала певної обробки через ефект Ортона – підкреслити її природні, так би мовити, якості. В оригіналі був використаний, судячи з усього, звичайний кіт з жовтим світлофільтром. В цей час я багато експериментував з ними – їх було багато, під різьбу, здається, з Зоркого, й дешевих. Зробити її в поганому світлі цеху з подібним фільтром було не так щоб вже й просто. Але тим не менш цінність її полягає не в цьому. Цінність фотографії взагалі, наскільки я розумію це сьогодні, в єдиному короткому моменті часу, який вона зображує. Це співпадіння з моментом, часом, відчуттям, взагалі, важно для будь-якого мистецтва. Але для фотографії цей момент, можливо, є вирішальним. Фотографія, таким чином, - є подія, яка відбулась в часі протягом короткого терміну роботи затвору фотоапарату. В цей короткий час автор і його герої наче розігрують коротеньку п’єсу, в якій сама світлина стає, або не стає, її, так би мовити, катарсисом. Іноді ми не бачимо автора взагалі. Це, можливо, найважче з мистецтв – розтворятися й ставати невидимим; у просторі, часі, в очах спостерігача… Іноді ми не бачимо автора як актора. Або навпаки. Або… Але ці роздуми не є якоюсь догмою, але спробою пояснити, що фотографія, в еру домобільну, не була тим, чим вона є зараз – найзвичайнісіньким повсякденним атрибутом, повсюдно розповсюдженим, який завжди поруч, є чимось звичайним й звичним. Мобільні технології, так би мовити, звільнили нарешті фотографію від самої себе й для самої себе. Про це ще, треба так думати, буде розповідь окрема. Але тут, в 2007 році, ера мобільної фотографії ще тільки починає своє крокування цим окремим, конкретним, простором й часом. Донецьк. Цех. Гідроекструзії. Донецького Фізико-Технічного Інституту. В цьому цеху я також роблю, робив, робив так саме, й навіть важче, бо на початку, коли ти тільки вигадуєш щось, або тільки шукаєш підходи до вирішення якихось певних задач й проблем, завжди важче. В цей час, здається, я вже закінчую свої напрацювання в цій галузі взагалі. Технологія, за великим рахунком розроблена, доведена до тієї стадії де будь-хто може користуватися нею, може буде задіяний в ній… І, через якийсь термін, я покину цей цех майже назавжди; стану, принаймні, його не частим гостем, на відміну від тої пори, де я проводив в ньому, фізично або подумки, майже весь час, що він був вільний, і навіть той, де він був заповнений чимось іншим. Цех взагалі, й ця технологія конкретно, ще дуже довго буде виходити з мене. Але про це ми тут говорити вже не будемо. Додати треба тільки, можливо, що тут я добре розумію і відчуваю героя цього фото. Він тільки-но завершив роботу, про що свідчить свіженький блистючий готовий дріт, й роботу не просту, яка потребувала не тільки фізичних, але й певною мірою внутрішніх вольових зусиль, роботу клопітливу, морочливу. Роботу, яка в цьому не дуже механізованому процесі, потребує не тільки навичок й спритності, але й прийомів постійного припасовування, постійного повторення одного й того ж, часто невдалого. Він дивиться на амперметр пускача, який кожен раз запускає всю протягальну машину, роблячи ковток води. Робота важка фізично. Раз за разом один й той самий порядок дій приводить, або не приводить до бажаного результату. Дріт може стартувати протягатись. А може порватися. На самому початку, або трохи пізніше. І якщо він залишився в волоках – починаєш орудувати важким металевим зачепом машини. Якщо захватити нема чого – починаєш точити кінець знову. Вибивати матрицю, можливо. Так проходять довгі години. Сплав дуже незручний для холодної пластичної деформації. Кожна домішка в ньому стає твоїм власним додатковим зусиллям на цьому путі його алхімічного перетворення з сирих матеріалів до готового до вживання дроту, що він має товарний вигляд і буде проданий, поза всяким сумнівом. Можливо ми навіть бачимо певну гордість його собою за виконану роботу більше ніж втому. А можливо, він тільки почав. Дроту на світлині не дуже багато. Та й він тут дуже зосереджений. Навряд чи всі ці подробиці так вже важливі нам тут. Важливіше, можливо, те, що відповіді на питання автоматизації, які, кажімо, мистецтво намагається дати вже принаймні сторіччя, встигають застаріти навіть швидше, ніж його, мистецтва, твори. Як наче саме воно відбиваючи ці процеси уособлює собою єдині тільки питання. Питання за питанням, питання за питанням. Ми вже відповідали на це питання? Подібне? І все починається знов і спочатку. Знов і спочатку. Як біжить дріт свій виробничий цикл. Як людина п’є воду. Як рухається стрілка амперметру. Як дріт прослизає в волоку. Як мотається на барабан. Як… Ось все це тут застигло на мить на знімку. Тої миті я ще дуже наївний, ще повний ентузіазму, ще вірю в існування якоїсь єдиної фотографії, що вона може бути ідеальною, бездоганною. Я тільки-но купив фотоапарат, що він, нарешті, здатен відбити те, що я, в решті решт, вимагаю від нього відбити...