ДОСТАТНЬО ЄДИНЕ поглянути на цифри, побачити, що 20 століття добігає кінця. Потрібен ширший і глибший огляд, побачити, що одночасно на Заході закінчується культура останніх 500 років. Вважаючи це правдою, я подумав, що це вірний момент послідовно переглянути великі досягнення та сумні невдачі нашого півтисячоліття.
Цей зачин також дав мені можливість описати з власного досвіду для всіх зацікавлених нащадків деякі аспекти нинішнього декадансу, що, можливо, уникнули підозр, та показати, як вони відносяться до інших, загально знаних. Але живе та позитивне переважає: ця книга для людей, що люблять читати про мистецтво та думку, манери, мораль, релігію та соціальні установлення, де ці заняття мали та мають місце. Я припускав, що такі читачі воліють кращим дискурс бути вибірковим та критичним, аніж нейтральним та енциклопедичним. І покладаючись далі на їх уподобання, я намагався писати так, як можу говорити, лише з певним напускоми педантизму тут і там, показати, що розумію сучасні смаки.
Оскільки план твору новий, а отже, на відміну від чудових історій, що можуть бути названі, особливу увагу було приділено впорядкуванню частин. Пов’язання окремо важливе в історії культури, оскільки культура є павутинням багатьох ниток; ніщо ані розкручується само по собі, ані відрізається по встановлену дату, наче війни та режими. Події, як зазвичай говорять, позначити новинку в думці або зміну напряму в культурі, є лише виразними покажчиками, а не кордонними стінами. Я підкреслюю хід своєї розповіді подіями такого роду, але розділи на них не зависають. Скоріше, розділи глав самі запропонували себе після переосмислення даного минулого, знайти в ньому найясніші патерни. Вони обрамлені чотирма великими революціями - релігійною, монархічною, ліберальною та соціальною приблизно по сто років окремо, - цілі та пристрасті яких все ще керують нашим розумом та поведінкою.
*
* *
Під час написання цієї книги друзі та колеги часто запитували мене, скільки часу займає підготовка. Я міг єдине відповісти: все життя. Мої дослідження окремих періодів і фігур, що почалися наприкінці 1920х, виявили несподівані погляди і призвели до висновків, що відрізняються від ряда прийнятих суджень. Після подальшого дослідження та огляду того, що я опублікував, здавалося було, можна сформувати мої висновки в суцільну розповідь. У ній, як виявиться, фігури, які варто знати, випливають із невідомості, а в інших з’являються нові риси. Знайомі ідеї переосмислюються, особливо уявлення сьогоднішньої моди про те, звідки в минулому йдуть наші заслуги та неприємності.
Я не очікую, що читач буде постійно вдячний. Ніхто не любить чути заперечення вкоріненої думки, а ще менше бачити обгрунтовані причини, запропоновані для того чи іншого принципу або політики, що колись були чинними, а тепер загально засуджені - наприклад, божественне право королів або релігійне переслідування. Наша ера настільки толерантна, настільки широкозора і не налаштована на насильство в своїх ідеологіях, що знайти випадок, розроблений під характер 16-го або 17-го сторіччя, це кинути виклик праведникам. Вже без впливу цього роздратування, розуміння наших сучасних думок і чеснот є неповним.
Не те, щоб я був за королівських володарів або переслідування чи будь-яке інше зло, гадано пережите. Я цитую ці приклади як натяк, що не звертається сучасних забобонів. Достатньо моїх власних, зайняти мене, як я націлююсь на відсторонення та співчуття історика. Бо якщо, як сказав Ранке, кожен період стоїть виправданим в очах Бога, він заслуговує на принаймні співчуття в очах людини*.
* "Людина" використовується всюди в сенсі людської істоти будь-якої статі, за винятком випадків, коли контекст дає зрозуміти, що призначений інший сенс чоловіка. Наукові причини, що вимагають дотримання цього буквального вживання, викладені на сторінках 82-85.
Претензія відчуженості не має ставити питання про об'єктивність. Марна справа, зазначати, що кожен спостерігач певним чином упереджений. Звідси не випливає, що упередження не може бути захищеним, що всі упередження викривляються однаково, або що контрольоване упередження залишається таким самим поганим як пропаганда. Стосовно мистецтва, наприклад, бути "об'єктивним" є виявленням чужих сліпих плям - перший крок до відчуження. Другий - це утриматися від приниження того, хто не відповість. Кожен має обов'язок повідомляти інформоване судження інших.
Оскільки деякі події та фігури нашого тривалого минулого вражають мене настільки ж інакше від того, чим вони здавалися раніше, я принагідно маю говорити від власного імені та наводити причини виправдати єресь. Я можу лише сподіватись, що ця підзвітність не спокусить деяких рецензентів позначити твір "дуже особистою книгою". Я спитаю в них: Не варта читання яка книга? Якщо Генрі Адамс був тільки відлунням Гіббона, ми б не високо цінували пастіш.
З цього боку особистості Вільям Джеймс після рефлексії заключив, що філософи не дають нам рефлексії, але бачення світу. Так само історики дають бачення минулого. Хороші не просто правдоподібні; вони спираються на міцну основу фактів, які ніхто не оспорює. У фактах немає нічого особистого, але є у виборі та групуванні їх. Саме через крій та приписані значення це бачення передається. І це, якщо що, - те, що кожен історик додає до загального розуміння. Прочитайте більш ніж одного історика, і шанси великі, що ви підійдете ближче й ближче до всієї складності. Хто хоче абсолютної копії того, що сталося, повинен отримати доступ до розуму Бога.
Говорячи про значення, я повинен сказати слово про засоби та символи, які використовуються в тексті; і спочатку про роль виносок на полях. Вони покликані забезпечити "справжнє я і голос" людей у драмі. За формою ці уривки нагадують знайомі "витяги" в журналах - речення, витягнуті зі статті, щоб заманити читача. В цій книзі вони не витяги, а "додатки". Їх вставлення без преамбули допомагає скоротити текст, відмовляючись від звичного: "Як Еразм писав Генріху VIII, ..." "Як Марк Твен сказав про Жанну д'Арк, ..."; після яких треба ще більше слів, зшити виріз. Ця невелика інновація також дозволяє протиставлення задля контрасту або наголосу. Під кінець, читач може виявити, що був нагодований антологією обраних шматочків.
Так само для стислості я використовую формули 16 С, 19 С, тощо, для швидкого розпізнавання століть. Вказання раннього, середнього та пізнього визначають час більш точно. Наведено якомога менше багатоцифрових дат, оскільки люди, твори та події не змінюють культуру в момент свого з’явлення. Читачі, що бажають чітких меж життя творців культури, знайдуть дати народження та смерті навпроти назв в Індексі Осіб.
Іншим засобом, що закликає коментарів, є моє використання ТЕМ, тобто, ідей або цілей, які я вважаю повторюваними протягом усієї епохи. Ідеї виражаються, цілі означаються в події або тенденції, яку я описую. Я скажу більше про характер та обсяг тем на наступній сторінці.
В якості додаткової допомоги для перегляду цілого, позначка (<) або (>) із доданим номером спрямовує читача на сторінку, де тема переноситься вперед або була введена. Для подальшого висвітлення інших думок я час від часу вставляю: "Книга для читання - це ..." така і така. Це майже завжди короткі книги. Коли фраза така: "Книга для перегляду є ..." - це вказує на довшу роботу, яку варто обрати. Ці посилання здаються мені більш корисними, ніж звичайний список назв наприкінці "для подальшого читання". Багато цих книжок не з поточної дати, що ніяк не робить їх менш інформативними та приємними для читання. Є хибною аналогія стосовно науки, що змушує вважати останнє найкращим. Не буде жодних відсилок, окрім вищевказаної. Посилання на джерела (при необхідності) містяться у виносках, позначених (*) у тексті.
*
* *
Хоча в звичайній авторській мові я прихильно говорю про те, що містить дана книга, це насправді продукт широкої співпраці. Коли я думаю про все, що отримав з інших умів у своїм тривалім перебутті, стосовно того, що я мав честь прочитати, своїх вчителів, розмов зі студентами, колегами, друзями та незнайомцями; подорожей, митців, які з дитинства тренували мою дотепність і насолоджували душу, мене приголомшує розмір боргу. Перелік імен цих помічників означав би каталог, але знов і знов, як писав, я яскраво згадував свої зобов'язання.
Шанс також допоміг починанню: сім'я, час та місце народження придали форму та напрямок зусиллям; безсоння та довголіття - самі катастрофи - допомогли викристалізувати швидкоплинні прозріння через нав’язливі повторення. Студент історії культури - це остання людина, яка може повірити, що вона єдиний або самостійний зародник своєї найоригінальнішої ідеї. Цитую Вільяма Джеймса: "Кожна думка і вчинок зобов'язані своїм видом вчинкам ваших мертвих і живих братів". Він адресував це нагадування собі; це визначає як ситуацію відвертого автора, так і принцип твору історії.
Дивлячись на фразу "наше минуле" або "наша культура", читач має право запитати: "Хто ми?" Це вирішувати кожній людині. Це є ознакою нинішнього безладу, як ніхто не може сказати які особи або групи бачать себе частиною еволюції, описаної на цих сторінках.
Такий стан справ має джерело в цій самій еволюції. Наша культура перебуває в тій рекурентній фазі коли, з поважних причин, багато хто відчуває бажання побудувати стіну проти минулого. Це відраза від речей у сьогоденні, що здаються прокляттям наших предків. Інші атакують або ігнорують вибрані періоди. В цьому, останньому, настрої, національне, релігійне або культурне походження стає справою вибору; людей, які відчувають потребу "копати коріння", де б вони його не уявляли. Сховище традицій і віросповідань пропонує надлишок, тому що культура є давньою та розгалуженою.
Ця пристрасть до розірвання пояснює також, чому багато хто відчуває, що Захід має бути засуджений. Але нам не сказано, що має чи може замінити його, в цілому. Як би не було, поняття західної культури як твердого блоку, що має лише одне значення, суперечить факту. Захід був нескінченною низкою протилежностей - в релігії, політиці, мистецтві, моралі та звичаях, більшість з яких закріплювались з часу свого першого конфлікту. Засудження не звільняє себе від того, що ненавидить, не більше ніж ігнорування минулого припиняє його вплив. Подивіться на молодого, що йде по вулиці з вухами, підключеними до портативного радіо: він прив'язаний до життя Марконі і композитора, який транслюється. Відвідувач музею, що дивиться на Рембрандта, отримує повідомлення з 17 сторіччя. А гарячий послідовник Мартіна Лютера Кінга цілком може надовго зупинитися над наданими іменами свого лідера, що викликають ідеї з протестантської Реформації і пов'язують 20-е сторіччя з 16-м.
На повсякденнім плані, кожен, хто отримує якусь форму соціального забезпечення, тут чи за кордоном, є бенефіціаром довгого ряду теоретиків та активістів, серед яких знаходяться такі незрівнянні, як Флоренс Найтінгейл, Граф де Сен-Симон, Бісмарк та Бернард Шоу. Політичний біженець, що знаходить націю свого прихистку безумовно більш сприятливою, ніж та, від якої він втік, може тепер дихати вільно завдяки героїчним зусиллям тисяч мислителів та виконавців, відомих або незрозумілих, мучеників або звичайних людей, занурених у справу політичної свободи - хоча часто й вороги, коли що, задіяні.
Якщо новоутворений громадянин обертається критиком своєї приймальної країни, безкарно атакуючи політику та політиків, він користується цим привілейованим дозвіллям через таких, як Вольтер, що також мав був пройти через кордони, уникнути переслідувань і зберегти інакомислення. Навіть терорист, що веде автомобіль, повний динаміту, до будівлі в якійсь ненависній нації, є частиною того, що він знищить: його зброєю є робота Альфреда Нобеля та винахідників двигуна внутрішнього згорання. Саму його причину доводили йому такі прихильники національного самовизначення, як президент Вілсон, і такі раціоналізатори насильства, як Жорж Сорель та Бакунін, російський анархіст.
Бачити ці зв’язки - це також бачити, що плоди західної культури - права людини, соціальні вигоди, механізми - не проросли з землі, як бур’яни; вони - робота незліченних голів та рук.
Я посилався на відомі імена, але вони мали попередників, тепер забутих, а тоді послідовників, які наполягали на одній ідеї, допоки та не ставала дійсністю, врешті решт, через згоду більшості. Тривала сила цих дій - це те, що мається на увазі під живим минулим; вони формують суть того, що тепер зветься "культурою".
Культура - що за слово! До останніх кількох років це означало, що дві або три супутні речі легко зрозуміти і відокремити. Тепер це шматок усецільного жаргону, що охоплює мішанину речей, які перекриваються. Люди говорять і пишуть про культуру майже будь-якого сегмента суспільства: контркультуру, по-перше, і безліч субкультур: етнічні культури, корпоративні культури, підліткову культуру і популярну культуру. Редакційна стаття в The New York Times обговорює культуру поліцейського відділку міста, а стаття в розділі про подорожі відрізняє культуру подорожей літаком від культури автобусів. В пару до цього, згадайте розкол між “двома культурами” науки та гуманітаристики, що слід обтужити, - як “зіткнення культури” чоловік-дружина, що викликає розлучення. Митці відчувають приману - ні, обов'язок - приєднання до супротивної культури; для митця за його природою "ворог його культури", як і він сам (на іншій сторінці того ж самого журналу) "продукт його культури". В освіті останньою примхою є мультикультуралізм, а в розважальній сфері найвища похвала йде за “міжкультурну подію”. На світовій арені експерти попереджають про культурні війни, що наспівають.
На дні купи, "культура", що означає добре прибраний розум, ледь виживає. Чотири тисячі культурних фактів у словниковій формі щойно покладені на журнальний столик, але можна сумніватися, чи ця манна буде самостійно культивувати незайманий розум, витягуючи його з повсякденних інтересів та вільно відшкрябуючи його від провінціалізму. Мудрий чоловік сказав: "Культура - це те, що залишається після того, як ви забули все, що безумовно мали намір вивчити". Як культура в цьому сенсі - проста метафора з агрокультури - втрачає свій авторитет і обтяжується значеннями, для яких існували інші добрі слова? Ці мінікультури, створені на пагонах моментів, вочевидь вигадані. Але знов, вони виражають сепаратизм, вже згаданий. Він постає із занадто великої кількості сутичок із занадто великою кількістю людей - нічого, крім обмеження на кожному кроці, оскільки чужій, машина, правила бюрократів, нав'язують свою волю. Звідси прагнення згуртовуватись у невеликі групи, шляхи яких є сприятливими.
Надія на полегшення - є утопічя; для цих малих груп не є незалежна. Їх “культура” складається тільки з місцевих звичаїв та традицій, індивідуальних або інституційних звичок, класових манер та упереджень, мови або діалекту, виховання або професії, віросповідання, відношень, звичаїв, мод і забобонів; або, найвужче, темпераменту. Якщо потрібно слово для різних сполучень таких елементів, то це - етос. Преса - не кажучи медіа - з їх любов'ю до нових термінів з грецької, здатна швидко зробити їх загальним місцем.
*
* *
Але що є змістами зведеної культури? Простежуючи в загальних рисах еволюцію мистецтва, науки, релігії, філософії та суспільної думки протягом останніх 500 років, я сподіваюсь показати, що протягом цього проміжку люди Заходу запропонували світу безліч ідей та інституцій, які ніде й ніколи не зустрічались. Як вже зазначалося, це була єдність, поєднана з величезним розмаїттям. Широко займаючи з інших країв, квітнучи на інакомисленні та своєрідності, Захід був змішаною цивілізацією par excellence. Але, незважаючи на лоскутність та конфлікти, він переслідував характерні цілі - в чому його єдність - і тепер ці цілі, доведені до своєї максимальної можливості, призводять до його занепаду. Цей кінець вказаний тупиками нашого часу: за і проти націоналізму, за і проти індивідуалізму, за і проти високих мистецтв, за і проти суворої моралі і релігійних переконань.
Тепер розквітлий індивідуум володіє доспехом прав, включаючи право робити "свою власну річ" без перешкод від влади. І будь-яке право належить усьому живому: нелегальним мігрантам, школярам, злочинцям, немовлятам, рослинам та тваринам. Ця універсальна незалежність, досягнута після багатьох битв, є відмінною рисою Заходу. ЕМАНСИПАЦІЯ є однією з культурних тем епохи, можливо, найбільш характерною з усього. І, звичайно, це вимагає все більших і більших обмежень в порядку запобігти моєму праву порушити ваші.
Паралельною темою є ПРИМІТИВІЗМ. Прагнення переплутати комплекс домовленостей просунутої культури повертається знов і знов. Це головний мотив Протестантської Реформації, він знову з'являється як культ Благородного Дикуна, задовго до Руссо, його вірогідного винахідника. Дикун зі своїм простим кредо здоровий, високоморальний і спокійний, гідніший, ніж цивілізована людина, яка має інтригувати та обманювати, щоб мати успіх. Кінець 18 ст. повертається до цієї утопічної надії; кінець 19 ст. озвучує це в Едварда Карпентера Цивілізація: Її Причина та Поправа; і 60-ті 20 ст. переживають це в повстанні молодих, що шукають простого життя в комунах, або тих, хто як "Люди Квітів" переконананий, що любов - є цілковито достатній соціальний зв'язок.
Наші п'ять сторіч презентують десь десять чи дванадцять таких тем. Вони є не історичними "силами" або "причинами", але назвами для бажань, установок, цілей, позад подій або рухів, якось втілених у міцні інституції. Вказувати на цю тематичну єдність і безперервність не є метою нової філософії історії в традиціях Маркса, Шпенглера або Тойнбі. Вони бачили історію, як рухому єдиною силою до єдиної мети. Я залишаюся істориком, тобто оповідачем, який намагається розгорнути хитромудрий сюжет, сплетений діями чоловіків, жінок та підлітків (цих останніх не можна забувати), чиї бажання є рушійною силою історії. Матеріальні умови накладаються, результати є несподіваними, і тут не може бути остаточного результату.
Історія відповідно стосується не тільки подій і тенденцій, але й особистостей. Оповідь досліджена портретами ручкою - певною мірою припущень добре відомими, але частіше іншими надто часто недогледженими теж. Ми зустрінемо, звичайно, Лютера і Леонардо, Рабле і Рубенса, а також Маргариту Наварську, Марі де Гурне, Христину Шведську, та їх респондентів через віки. Вони з'являються як особистості, не лише як актори, бо історія - це перш за все конкретне і особисте, а не загальне і абстрактне. Зручно пам'ятати лише про те, що в переказі багатьох фактів історик пропонує загальні риси і дає імена “періодам” і “темам”. Матеріал сам по собі є думками і вчинками живих колись істот.
Але чому це оповідання має закінчуватися? Не має, звичайно, в буквальному сенсі зупинки чи повної руйнації. Все, що розуміється під Декадансом, "відпадає". Це мається на увазі в тих, хто живе на даний час без втрати енергії або таланту чи морального почуття. Навпаки, це дуже активний час, повний глибоких турбот, але своєрідно несупокійних, оскільки не бачить чітких напрямків просування. Втрата, з якою він стикається, - це Можливість. Форми мистецтва, як життя, здаються вичерпаними, етапи розвитку пройденими. Інституції функціонують болісно. Повторення і фрустрація є результатом нестерпним . Скука і втома - це великі історичні сили.
Буде питатися, як історик знає, коли настає Декаданс? Відкритими визнаннями немочі, через пошук в усіх напрямках нової віри або вір. Останнім часом на Християнському Заході виникли десятки культів: Буддизм, Іслам, Йога, Трансцендентальна Медитація, Церква Об’єднання Доктора Муна, велика колекція інших, деякі присвячені груповому самогубству. Для секулярних умів старі ідеали виглядають зношеними або безперспективними, а практичні цілі перетворені на віросповідання, що підтримуються насильницькими діями: боротьба з ядерною енергією, глобальним потеплінням і абортами; збереження від використання навколишнього середовища з його фауною і флорою ("Поверніть вовка!"); просування органіки проти переробних харчових продуктів та проголошення невдоволення наукою і технікою. Імпульс до ПРИМІТИВІЗМУ живіть всі ці негативи.
Такі причини слугують сконцентрувати прагнення дії у сталому суспільстві; оскільки в кожному місті, окрузі або нації очевидно, що більшій частині того, що уряд має намір зробити для суспільного блага, чиниться опір з моменту запропонування. Не дві, але три-чотири групи, організовані або імпровізовані, вже готові, з протилежних причин, настільки ж розумних, наскільки по-за проектом. Підсумком є плаваюча ворожість до речей, як вони є. Це надихає повторне використання престижних префіксів анти- та пост- (анти-мистецтво, пост-модернізм) і обіцянку перевинайти ту чи іншу інституцію. Надія в тому, що позбавлення того, що буде, саме по собі народить нове життя.
*
* *
Беручи заради цілей аргументації, що "наша культура" може закінчитися, чому зріз 500 років? Що складає її єдність? Початкова дата 1500 слідує використанню: підручники з незапам'ятних часів називають її початком сучасної епохи. Вагомі причини так робити можна знайти майже на кожній сторінці перших півдюжини глав. Читач відзначить, що епоха використовується тут для позначення протягів у 500 і більше років - часу, достатнього щоб культура, яка розвивається, виробила свої можливості; період або вік позначають коротші виразні проміжки протягом епохи.
Суворість у цьому аспекті допомагає пояснити плутанину, якою "сучасне" було створене охопити як епоху від середньовіччя, так і невизначені періоди, коли "модернізм", як кажуть, почався - в 1880 або 1900 або 1920 (> 713) . Поділи сучасної ери відрізнятимуться від тих, що містяться в текстах коледжів, предметом яких є загальна історія. Культурна перспектива вимагає іншого поділу. Три проміжки, кожен приблизно 125 років, ведуть нас, грубо кажучи, від Лютера до Ньютона, від Людовика XIV до гільйотини, і від Гете до Нью-Йоркської Арсенальної Виставки. Четвертий і останній період стосується решти нашого століття.
Якщо ця періодизація має бути виправдана, можна сказати, що перший період - 1500 -1660 - переважав в питаннях вірувань у релігії; другий - 1661-1789 - що робити зі статусом особистості та способом правління; третій - 1790—1920 - якими засобами досягти соціальної та економічної рівності. Решта - є змішаний наслідок всіх цих зусиль.
Що тоді відзначає новий вік? Поява або зникнення конкретних втілень даної мети. Погляньте у вікно: де міський крикун?° де гульвіси спостерігають за травлею ведмедя або сміються в воротах Бедлама, божевільні? Знов, чи використовує хтось тепер "благородний", схвалити людину або, подібно до Раскіна, класифікувати види мистецтва? Зверніться по присвячення нової книги: чому немає трьох-чотирьох сторінок витих лестощів, адресованих володарю? Кожен з цих предметів, тепер відсутній, є токеном зміни у: технології, моральних узвичаєннях, соціальній ієрархії та підтримці літератури.
Маючи ці речі на увазі, газети полюбляють посилатися на “сміттєву скриньку історії”, поняття, яке вони запозичили не від Карла Маркса, як вони думають, а від англійського письменника і члена парламенту Августина Біррелла°. При огляді скринька набагато менш повна, ніж зазвичай вважається. Повторення і повернення в останні п'ять століть були частими. Щоб навести приклад, треба лише відзначити нинішнє відродження інтелектуального інтересу до тексту Біблії та життя Ісуса. Або розглянемо іншого зцілілого, що міг би претендувати на смітник, але був недогледжений: колонка газети про астрологію. Суперництво моделей рідко закінчується повною перемогою; переможені виживають і продовжують боротися; це вічний контрапункт.
Сказавши все це щодо сили західного досвіду - його безглузде включення народів, охоплення екзотичними новинками, нескінченний внутрішній конфлікт провідних філософій, повторні зміни, достатньо глибокі, створювати різні епохи - може здатися суперечливим говорити про одну культуру, що квітне од і до кінця нашої половини тисячоліття. Суперечності насправді немає. Єдність не означає одноманітність, а ідентичність сумісна зі змінами. Ніхто не ставить під сумнів єдність людини від дитинства до старості. Знов таки, в громадянській війні, попри всі розірвані політичні та соціальні зв'язки, культурна павутина досить жорстка, і все ще з'єднує обидві сторони. Обидві говорять однією мовою, воюють за один набір питань та пам'ятають спільне минуле, повне кривди для однієї сторони, що іншою бачиться як правда. Обидві живуть на одному рівні цивілізації. Сім'я, тип уряду, моральні стандарти - залишаються однаковими в обох. Обидві використовують одну й ту саму зброю, ведуть свої армії аналогічним ладом, одягають однакову форму, та у назвах рангів і вигляду винесення прапорів демонструють, що ця практика має лише загальний зміст.
Єдине останнє питання: чи ідеї дійсно виявляють силу? Скептицизм стосовно їхнього впливу в історії завжди звертався до певних темпераментів. Скептик каже: “Мистецтво і думка мають зберігатися на своїх місцях. Єлизавета I зробила для формування повсякденного життя сучасного англійця більше, ніж Шекспір”. З більш твердим розумінням його прикладу, критик може побачити, що одним з головних клопотів Єлизавети було те, як впоратися із загрозою ідей, від її нових протестантських підданих, що боролися проти своїх католицьких співвітчизників, діючи за ідеями.
Знов таки, якщо останні п'ять століть являють собою видовище єдиної культури, це також завдяки наполегливій пам'яті, якій допомагає практика нав'язливого обліку. Наше відмінне ставлення до історії, наша звичка аргументації від неї, перетворює події в ідеї, заряджені владою. І це використання минулих дат є точно з тих років, які відкривають те, що зветься сучасною добою.