A
Це історія чоловіка, відбита у зображенні з дитинства.
Сцена, що хвилювала його своїм насильством, і значення якої він зрозумів лише набагато пізніше, мала місце на великій галереї Орлі, за кілька років до початку третьої світової війни.
В Орлі, в неділю, батьки приводили своїх дітей подивитись на літаки, що злітають. Цієї неділі дитина, що розповідає нам історію, довго роздивлялась завмерле сонце, оздобу, поставлену в кінці галереї, і обличчя жінки.
Ніщо не відзначало спогадів інших моментів: тільки пізніше він розпізнавав їх, по рубцях.
Це обличчя, що було єдиним образом мирного часу протягом війни, - він довго питав себе,- чи дійсно його бачив, чи він створив цей момент ніжності витримати мить божевілля, що підступало, із раптовим гуком пострілу, рухом жінки, тілом, що перегортається, криками людей на галереї, охоплених страхом.
Пізніше він зрозумів, що бачив смерть чоловіка.
А через якийсь час трапилась руїна Парижу.
Багато померло. Одні вважалися переможцями. Інші стали в’язнями. Вцілілі знаходили притулок у мережі підземель Шайо.
Поверхня Парижу, і безсумнівно більша частина світу, були безлюдні, забруднені радіоактивністю. Переможці чатували імперію щурів. В’язнів піддавали дослідам, що здавалося дуже займали тих, хто їх проводив.
Під час дослідів одні розчаровували, інші вмирали або божеволіли. Привести в кімнату досліджень його одного разу відшукали, серед в’язнів, чоловіка, що розповідає історію.
Він боявся. Він чув розмови виконавців робіт. Він думав опинився перед лицем Божевільного Вченого, доктора Франкенштайна. Побачив беземоційну людину, яка статечно пояснила йому, що людська раса нині приречена, що Космос їй зачинений, і що єдиний можливий зв’язок із засобами виживання йде через час. Діру в Часу й, можливо, там можна було б передати їжу, медикаменти, джерела енергії.
Такою була мета дослідів: перекинути в Часу посланців, призвати минуле й майбутнє на допомогу теперішньому.
Але дух людський опирався. Прокинутись в іншому часі, це як народитися вдруге, дорослому. Шок був занадто сильним. Опісля закидань в різні зони Часу бездушних або безтямних тіл винахідники сконцетрувались тепер на особах наділених дуже сильними розумовими образами. Здатних уявляти або мріяти інший час, де вони були б, можливо, в змозі віднайтись.
Поліція табору шпигувала до самих снів. Цей чоловік був обраний серед тисячі, за своє зчеплення із образом минулого.
Спочатку, нічого іншого окрім вириваня з теперішнього часу і його кросен.
Розпочинається.
Особа не мертва і не марить. Страждає.
Продовжують.
На десятий день досліду, образ починає виринати, як зізнання.
Ранок мирного часу. Кімната мирного часу, справжня кімната.
Справжні діти.
Справжні птахи.
Справжні коти.
Справжні могили.
На шістнадцятий день він на галереї. Порожній.
Декілька разів він виявляє щасливий день, але інший, щасливе лице, але інше. Руїни. Дівчина, що може бути тою, яку він шукає. Він зустрічає її на галереї. Бачить її усміхненою в автівці. З’являються інші зображення, змішуються, в музеї, що є, можливо, тим, з його пам’яті.
На тридцятий день відбувається зустріч.
Цього разу він впевнений її впізнати. До того ж це єдина річ в якій він впевнений, в цьому світі без дати, що спантеличує спочатку своїм багатством. Кругом нього казкові матеріали: скло, пластик, мохер. Коли він відходить від захвату жінка щезає.
Ті що ведуть дослід посилюють контроль, повертаючи його на слід. Час знов згортається, момент повертається. Цього разу він біля неї, говорить до неї. Вона зустрічає його без подиву.
В них ані споминів, ані планів на майбутнє. Час зіставлений просто кругом них, із едине позначками відчуття моменту, який вони проживають, і написів на стінах.
Пізніше він в саду. Він згадує, що існували сади. Вона питає його про намисто, намисто вояка, що він носив з початку війни, яка одного дня спалахне. Він вигадує пояснення.
Вони йдуть. Зупиняються перед стовбуром секвої, що вкритий історичними датами. Вона вимовляє іноземне ім’я, якого він не розуміє. Як уві сні, він показує їй точку за деревом. Чує як каже: “я звідти…” і провалюється туди, знесилений.
Тоді його здіймає інша хвиля часу. Безсумнівно йому зробили новий укол. Тепер вона спить на сонці. Він думає, що в світі, куди він спромігся увійти, час буття відбився на ній, вона померла.
По пробудженню він знову з нею говорить. Із правди, надто фантастичної бути викладеною, він залишає суттєве: далека країна, довгий путь дістатися. Вона слухає його без насміху.
Це той самий день? Він вже не знає. Вони йдуть як зазвичай на одну з нескінченних подібних прогулянок, де між ними виникає безмовна довіра, довіра чистого стану. Без спогадів, без планів на майбутнє. До того моменту, де він відчуває, між ними, бар’єр.
Так скінчується перша черга дослідів. Це початок періоду випробувань де він віднаходить себе в різних моментах. Вона просто вітає його. Вона викликає його Привид.
Одного дня вона наче боїться.
Одного дня вона схиляється над ним.
Він ніколи не знає чи його тягне до неї, чи його тягнуть, чи він вигадує, чи він спить.
На п’ятьдесятий день вони зустрічаються в музеї повнім одвічних тварин. Зараз поштовх ідеально точний. Закинутий у вибрану мить він може перебувати в ній і рухатись без болю.
Вона теж здається прирученою. Вона сприймає як природне явище пасажі свого візитера, що з’являється і щезає, що існує, говорить, сміється, мовчить, слухає її, і не звертає уваги.
Опинившись в кімнаті досліджень він відчув, що щось змінилося.
Тут був начальник табору. По змінах навколо нього він здогадався, що завдяки успіхам щодо минулого, його тепер закинуть у майбутнє. Збудження від такої пригоди якийсь час ховало від нього думку, що ця зустріч в музеї була останньою.
Майбутнє було захищене краще аніж минуле. Під час інших спроб, ще більш тяжких йому, він скінчив входом у резонанс із світом майбутнього.
Він перетнув змінену планету, відбудований Париж, десять тисяч незбагненних проспектів. Інші люди на нього чекали. Зустріч була швидкою. Очевидно, вони відкинули рештки іншої епохи. Він переказав свій урок. Оскільки людство вижило, воно не може відмовити своєму власному минулому в засобах виживання. Цей софізм був сприйнятий як замаскування Долі. Йому дали енергетичну станцію, здатну повернути до дії всю індустрію людства, і двері майбутнього зачинились. Незабаром після повернення його перевели в іншу частину табору.
Він знав, що в’язничніки його не помилують. Він був лише інструментом в їх руках, його спогад дитинства послугував лише принадою ввести його у стан, він відповів їх очікуванням і виконав свою роль. Він не чекав нічого як бути ліквідованим, з якоюсь часткою у собі споминів часів пережитих двічі. В глибині власних лімбічних центрів він отримав повідомлення від людей майбутнього. Вони теж подорожували часом, до того ж легше. Зараз вони були тут і пропонували прийняти його до себе. Проте його запит виявився іншим: більше, аніж цього мирного майбутнього, він прагнув повернутися до власного дитинства і тої жінки, що його, можливо, чекала.
Одного разу на великій галереї Орлі, в спекотну передвоєнну неділю, де він отримав можливість опинитися, він подумав, із деяким запамороченням, що дитина, якою він був, теж мала знаходитись тут, дивитися літаки. Однак по перше він знайшов обличчя жінки, в кінці галереї. Побіг до неї. Та як тільки впізнав чоловіка, що стежив за ним од підземного табору, зрозумів, що не збіг Часу, і що цей момент, що був дадений йому побачити дитиною, і що ніколи не припиняв його переслідувати, був моментом власної його смерті.