A
I
- Що ти любиш найбільше, чоловік загадковий, мов? батька, матір, сестру, брата?
- В мене ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата.
- Друзів?
- Тут ви користуєтесь словом, що залишається мені й до цього дня незнайомим.
- Батьківщину?
- Я не знаю на якій широті вона розташована.
- Красу?
- Її б я любив охоче, божественну і безсмертну.
- Золото?
- Я ненавиджу його як ви ненавидите Бога.
- Е! що тоді любиш ти, дивний чужинцю?
- Я люблю хмари… хмари що линуть… там… чарівні хмари!
II
Маленька морхла стара почувалась цілком утішно бачачи цю пригожу дитину, яку кожен пестував і якій всі бажали сподобатись; цю пригожу істоту, таку ж крихку як і вона, маленька стара, і, як і вона, теж, без зубів і без волосся.
І вона наблизилась до неї, бажаючи їй робити кумедні пички та посміхатися.
Але переполохана дитина відбивалась від пестощів доброї літньої жінки і сповнювала дім криком.
Тоді добра стара забралася в одвічну свою самотність і заридала в кутку, приказуючи: - “Ах! для нас, нещасних старих жінок, минув час задоволень, навіть невинних; і ми викликаємо жах у маленьких діток, яких хочемо любити!”
III
Як проникливі останні дні осені. Ах! проникливі до болю! як це із певними солодкими відчуттями невизначеність не виключає сили; і немає точки загостреної більш ніж на нескінченності.
Велике задоволення - занурювати погляд у неохопність неба і моря! Самотність, тиша, незрівнянна незайманість лазурі! легкий тримкий серпанок обрію, що своєю малістю та самотністю нагадує моє хитке існування, монотонна мелодія хвиль, всі речі мислимі мною, або я мислимий ними (бо у величі сну я втрачається швидко!) вони мислять, кажу я, але музично і живописно, без вивертів, без силогізмів, без висновків.
Тим не менш, ці думки, що походять з мене або здійняті речами, швидко стають надто напруженними. Енергія в насолоді творить бентегу й приємне страждання. Мої надто натягнуті нерви більш нічого не видають окрім галасливих і недужних вібрацій.
І тепер глибина неба мене приголомшує; її прозорість мене дратує. Нечутливість моря, непохитність видовища, мене обурюють… Ах! треба вічно страждати, чи вічно збігати краси? Природа, безжалісна чарівниця, завжди переможна суперниця, облиш мене! Кинь випробовувати мої бажання і гордість! Наука краси це дуель де митець скрикує від жаху перед тим як зазнати поразки.
IV
Стояв спалах нового року: хаос бруду та снігу, що перетинається тисячами екіпажів, що виблискує іграшками і цукерками, комашиться жадобою і відчаєм, офіційна маячня великого міста, створене щонайсильніше хвилювати мозок самотнього.
Посеред цього гармидеру і галасу, жваво дриндав віслюк, гнобимий озброєним батогом гевалом.
Коли віслюк почав оминати кут пішоходу, гарний пан в рукавицях, лакований, жорстко закравачений і ув’язнений у весь свій новий одяг, уклонився церемонно перед бідолашною твариною, і мовив, знявши капелюха: “Я вам його бажаю доброго й щасливого!” тоді повернувся до не знаю яких приятелів із пихатим виглядом, наче попросити надати схвалення своєму задоволенню.
Віслюк не побачив цього гарного жартівника, і продовжив ревно бігти туди, куди кликав його обов’язок.
Що до мене, я раптом незмірно розлютився на цього чарівного блазня, що здавалось мені зосередив у собі весь дух Франції.
V