A
Головним завданням цієї роботи є збереження оригинальних образів і символів представника течії, що так і звесться - символизм. Зритмизувати та зрифмувати ці тексти до віршу завершеної форми читач, що дістався сюди, має бути здатен і сам, наслідуючи таким чином всіх своїх попередників, що на догоду формі як викидали так і викидають з неї все, що невписуючись в неї, здається їм не суттєвим.
Я не забув, сусідній з містом наш,
Білий будинок малий та спокійний;
Його Помону гіпсову й стару Венеру
Які ховають голі частки у чагарнику слабкому
І сонце, вечір, плинний і довершений,
Що, за вікном де б’ються його жмути,
Нагадує, відчинене велике око у допитливому небі,
Вечері наші довгі і мовчазні споглядати,
Рясно ллючи чудові свої воскові відблиски
На скатертину стриману і шаржеву завіску.
Я хочу щоб скласти невинно еклоги,
Спати під самим небом, як астрологи,
Й, сусід дзвіниць, слухати прокидаючись
Їх гімни вітром принесені врочисті.
Руки в підборіддя, з мансарди вишини
Побачу майстерню співу та балачки;
Труби, дзвіниці, мачти міста, й велике
небо що мріяти змушує вічність.
Через туман народження роздивлятись
любо зірки в лазурі, та лампи в вікні
Потоків вугільних здіймання неухильне
Й місяця що свою блідість чарівно ллє.
Я бачтиму весни, літа та осені;
Й як прийде зима зі снігом монотонним,
Завіски й віконниці запну усюди
Феєричні палаци вночі будувати.
Тоді мріятиму блакитні обрії,
Сади, фонтани плакучі у мармурі,
Поцілунки, ввечері й вранці птахів спів,
І все з найдитячишого в ідилії.
Марно обуренню буяти у вікно,
Від пюпітру моє не здійметься чоло;
Як я занурений в це задоволення
Весну будити за власною волею,
Рвати сонце із серця, і створювати
Атмосферне тепло з власних думок палких.
Часто, для розваги, члени екіпажу
Брали альбатросів, птиць морських великих,
Що супроводжують, безжурні компаньйони вояжу,
Судно, що несеться по гірким пучинам.
Як тільки їх на палубу умощували,
Королі лазурі, незграбні й присоромлені,
Великі свої білі крила кидали
Жалібно волоктися поруч наче весла.
Крилатий вояжер, незграбний і безвольний!
Плавець чудовий, він комічний і потворний!
Той дражнить люлькой в клюв,
Той шкутильгає, вдаючи, летючого каліку!
Поет подібний цьому принцу хмар
Що лине бурею й сміється зі щура;
На землю вигнаному в крик йому
Ходити заважають велетенські крила.
Служниці великого серця якій ви заздрили,
Що спочиває свій сон під простою муравкою,
Нам треба б одначе було принести квітів.
Мертві, нещасні мертві, болісті мають великі,
І коли дує жовтень, обрізач дерев старих,
Вітер меланхолійний огортає їх мармури,
Певно, досить невдячними мають знаходити вони живих,
Спати, як роблять ті, в теплих постелях,
Тоді як, поглинені марами чорними,
Без компанії в ліжку, без бесіди доброї,
Старі змерзлі, точені хробаком, скелети
Відчувають сльозіння снігів зимових
І текучого віку, без друзів без рідних
Що клапоті змінюють звислі на гратках.
Якщо ввечері, як дровина співає і свище,
В кріслі, спокійно, сидячою її побачу,
Якщо, синьою холодною грудневою ніччю,
Знайду її у куті моєї кімнати зщуленою,
Сувору, прийшлу з глибин свого ліжка вічного
Вкрити дитину взрощену під її материнським оком,
Що мені відповісти душі цій побожній,
Бачачи як капають сльози з її повік порожніх?