A
По перше, люди продовжували дзвонити, впевнитись що Ніта не дуже депресивна, не дуже самотня, не їсть дуже мало чи п’є забагато. (Вона була таким старанним питцем вина що більшість й забула що їй тепер взагалі заборонено пити.) Вона витримувала їх, не лунаючи звисока вбитою горем чи неприродньо бадьорою, або неуважною чи збентеженою. Вона казала що їй не треба зелені; вона робила через те що мала під рукою. В неї було достатньо виписаних пігулок і достатньо марок для подячних листів
Найближчі друзі вірогідно підозрювали правду – що вона не переймалась багато їсти й відкидала геть будь-якого співчутливого листа, якій їй траплялось отримати. Вона навіть не інформувала людей, що жили на відстані, такі листи виймати. Ані Річєва колишня дружина в Арізоні ані його напівчужий брат у Новій Шотландії, хоча ці двоє мали розуміти, можливо, краще, ніж люди близькі од руки, чому вона продовжувала із цим не-похороном, який влаштувала.
Річ сказав їй, що йде у село, в господарчу крамницю. Було близько десятої ранку, і він тільки почав фарбувати поруччя веранди. Тобто він скребляв його підготувати до фарбування, а старий скребок розійшовся у руці.
В неї не стало часу здивуватись що він запізнюється. Він помер перегнувшись через пішохідний знак, що стояв перед господарчою крамницею пропонуючи знижку на газонокосарки. Він навіть не впорався у крамницю потрапити. Йому був вісімдесят один в доброму здоров’ї, окрім певної глухоти в правому вусі. Лікар перевірив його тільки тиждень до того. Ніта вивчила нещодавній огляд, чистий розрахунок здоров'я, який раптом опинився у несподіваній кількості історій про раптову смерть, зараз представлену їй. "Ви наче думаєте, що подібних візитів слід уникати", - сказала вона.
Вона мала казати так тільки до близьких і дружніх поганоротих приятельок, Вірджі і Керол, жінок біля власного її віку, шістдесят два. Молодші друзі знаходили подібні розмови непристойними й ухильними. По-перше, вони збилися до Ніти. Фактично про процес скорботи вони не говорили, але вона боялася, що в будь-який момент можуть почати.
Як тільки вона дійшла домовленостей, звичайно, всі крім випробуваних і справжніх відпали. Найдешевший ящик, негайно в землю, без всякої церемонії. Продавець запевняв, що це може бути проти закону, але вона й Річ вже сприймали факти як є. Вони отримали всю інформацію майже рік тому, коли діагноз її раку став остаточним.
"Як мені було знати, що він вкраде мій грім", - казала вона.
Люди не очікували традиційної служби, але з нетерпінням чекали певного роду справи сучасної. Святкування життя. Грання його улюбленої музики, тримання рук разом, розповідання історій, які вихваляють Річа, із гумором торкаючись його примх і пробачних недоліків.
Вид речей, як Річ казав, що змушував його пукати.
То все було вирішено неприлюдно, чим швидше тим краще, широко розлита теплота, яка оточувала Ніту розтала, хоча деякі люди, вона гадала, ймовірно, все ще казали, що турбуються про неї. Вірджі і Керол так не казали. Вони казали єдине що вона самозакохана бісова сука, якщо думає закопититись зараз, ніяк не пізніше покладеного. Вони прийдуть у гості, казали, й оживлять її Сірим Гусаком.
Вона запевнила їх що не буде, хоча могла вбачати певну логіку цієї ідеї.
Завдяки опроміненню минулої весни, рак її був на даний час у ремісії - що б це насправді не означало. Це означало не піти. Не на користь, хоч-як. Печінка була головним театром операцій, й до тих пір як вона трималась дзьобати, та не скаржилась. Це тільки засмутити друзів, нагадати їм, що вона не може пити й вина, не кажучи вже про горілку.
Річ помер у червні. Зараз середина літа. Вона рано встає з постелі і миється й одягається у все, що попадається під руку. Але вона одягається й миється, і чистить зуби, і розчісує волосся, що знов пристойно відросло, сіре круг обличчя й темне ззаду, як раніше було. Вона накладає помаду і малює брови, вже дуже скудні, і з вічної своєї поваги до вузької талії й помірних стегон перевіряє досягнення, що пішли в цьому напрямку, хоча й знає, що вірним словом для всіх частин тепер має бути "кощаві".
Вона сидить у своїм звичнім просторім кріслі, із стосами книг й невідкритих журналів. Сьорбає обережно з кухолю слабкий трав'яний чай, який тепер їй замінює каву. Якийсь час вона думала що не зможе жити без кави, та виявилося що то був сам тільки великий теплий кухоль що вона прагнула у руки, то була допомога думати або хоч-що це було їй практикувати через плетеницю шести годин, чи днів.
Це був будинок Річа. Він купив його коли був із своєю першою дружиною, Бетт. Він був призначений місцем на вихідні, зачинене взимку. Дві крихітні спальні, пристроєна кухня, півмилі від села. Але незабаром Річ почав над ним працювати, вивчаючи теслярство, будуючи крило для двох нових спалень і ванної, й інше крило для своїх занять, перетворюючи первісний будинок на відкритого плану вітальню, їдальню, кухню. Бет стала зацікавлюватись; спочатку вона заявляла, що не розуміє, на що він купив таке звалище, але практичні вдосконалення завжди займали її, й вона купила відповідні теслярські фартухи. Вона потребувала чогось стати задіяною, скінчивши й опублікувавши поварську книгу, що займала її кілька років. Вони не мали дітей.
І в той самий час як Бетт була зайнята, розповідаючи людям як знайшла свою роль у житті в якості помічника теслі, що зробило її й Річа більш близькими, Річ закохався у Ніту. Вона працювала в реєстраторському кабінеті університету, де він викладав середньовічну літературу. Перший раз вони любились серед стружок і пиломатеріалів того, що мало стати центральною кімнатою будинку з його арочними стелями, у вихідні, коли Бет залишилась у місті. Ніта лишила кинутими свої сонцезахисні окуляри - не навмисно, хоча Бетт, яка ніколи нічого не забувала, й не могла в це повірити. Пішов звичайний ґвалт, заялозений та болісний, і скінчився із від’їздом Бетт до Каліфорнії, потім Арізони. Ніта звільнилась з роботи за пропозицією реєстратора, а Річ минув стати деканом мистецтв. Він узяв дострокову пенсію, продав міський будинок. Ніта не успадкувала фартуха молодшого столяра й радісно читала книги посередині будівництва і безладу, готувала на електроплитці елементарні сніданки, та ходила на довгі дослідницькі прогулянки, повертаючись із зірваними букетами тигрових лілій і дикої моркви, які ставила у порожні банки з під фарб. Пізніше, коли вона і Річ заселилися, вона почулась дещо збентеженою від думки, як легко вона зіграла молодшу жінку, щасливу домашню шкідницю, прониру, веселу, утрапивши інженю. В дійсності вона була скоріш серйозною, фізично незграбною, самосвідомою жінкою, яка могла продекламувати не тільки королів, а й королев Англії, й знала підоплічку Тридцятирічної Війни, але соромилась танцювати перед людьми і ніколи не вчилась, як Бетт, вставати на ступанку.
Будинок мав чергу кедрів з одного боку і залізничну платформу з іншого. Залізничний рух ніколи сильно не позначався, там і до тепер було лише кілька поїздів на місяць. Бур'яни щедро розливались між коліями. Один час, як вона була на межі менопаузи, Ніта діставала Річа кохатися там, - не на злежнях, звичайно, але на трав’янім краю поблизу за ними - й вони злазили надзвичайно задоволені собою.
Вона ретельно думала, кожного ранку як вперше зайняла своє місце, про місця, де Річа не було. Його не було у меншій ванній, де все ще існували його прилади для гоління, разом із виписаними таблетками для різних клопотів та не серйозних захворювань, які він відмовлявся викинути. Також не було його у спальні, яку вона щойно вбрала і лишила. Також у великій ванній, в яку він входив лише прийняти повну. Або на кухні, яка в останній рік стала здебільшого його володінням. Його, звичайно, не було назовні у напівзвернутої колоді, готового жартівливо заглянути у вікно - через яке вона могла, в минулі часи, удавати стривоженість од погляду підглядача.
Або у кабінеті. Це там, зі всіх місць, його відсутність була найдостометнішою. По-перше, вона винайшла що необхідно йти до дверей й відчиняти їх й стояти там, озираючи стіси газет, померлий комп’ютер, переповнені папки, книги, що лежали обкладинками вниз, як і ті що гуртувались на полицях. Тепер вона мала поратись лише через відбиття цих речей.
В один з таких днів, вона увійшла в кімнату. Вона думала про це як про вторгнення. Вона мала вторгнутись у мертву свідомість свого чоловіка. Це була єдина можливість, яку вона ніколи не розглядала. Річ здавався їй наче башта ефективності й компетентності, такий життєвий і твердий у присутності, що вона завжди вірила, досить безпідставно, що він переживе її. Потім, в останній рік, це стало не глупою вірою усюди окрім свідомостей їх обох, думала вона, а безсумнівно.
Спочатку вона має розібратися з погребом. Це дійсно був погреб, не підвал. Дошки утворювали проходи над брудною підлогою, а маленькі високі вікна були завішені брудним павутинням. Тут не було нічого взагалі, будь-коли їй потрібного. Тільки Річеві напівповні банки фарби, дошки різної довжини, інструменти, що були як корисні, так і готові викинути. Вона відкривала двері і спускалася по сходинкам тільки раз, с того часу як Річ помер, подивитись, чи не залишилось якого світла, і впевнитись, що запобіжні перемикачі там, з вказівками написаними позаду розповісти їй, який контролює що. Коли піднялась, вона зачинила двері, як завжди, з боку кухні. Річ сміявся над цією її звичкою, питаючи, що, на її думку, може потрапити усередину, через кам'яні стіни та ельфійських розмірів вікна, їм загрожувати.
Тим не менш, з погребу буде легше почати; це буде разів у сто легше, ніж кабінет.
Вона зібрала ліжко й прибрала власні маленькі кушетки на кухні й у ванній, але в цілому імпульс взяти будь-який оптовий розмах у прибиранні був вище за неї. Вона ледь спромагалась викинути кручену паперову затиску або магніт на холодильник, який втратив свою привабливість, залишаючи у спокої блюдо ірландських монет, які вона і Річ п'ятнадцять років тому привезли додому з подорожі. Все, здавалося, набуло своєї власної ваги й незрозумілості.
Керол або Вірджи телефонували кожен день, зазвичай ближче до вечері, в час, як вони мали думати, самотність була найменш стерпною. Вона казала їм що нею усе О.К.; вона незабаром вийде зі свого лігва. Їй просто потрібен час думати і читати. І їсти й спати.
Це було правдою, теж, окрім частини про читання. Вона сиділа в кріслі оточена своїми книгами не відкриваючи жодної з них. Вона завжди була пильний читач - це була перша причина, казав Річ, що вона була для нього правильною жінкою; вона могла сидіти і читати і лишати його самого - але тепер вона не може залипнути там навіть й на пів сторінки.
Вона не була саме верхоглядним читачем, якось. "Брати Карамазові", "Млин на Флоссі", "Крила Голуба", "Чарівна Гора" знов і знов. Вона могла взяти одну, плануючи прочитати якійсь окремий пасаж, і виявити себе не в змозі зупинитися доки вся та не буде перетравлена. Вона читала сучасну белетристику, теж. Завжди белетристика. Вона ненавиділа чути слово "втеча" застосоване до белетристики. Раз вона мала стверджувати, не просто грайливо, що саме справжнє життя й є втеча. Але справжнє життя стало надто важливим сперечатися.
І тепер, як не дивно, все це пішло. Не тільки зі смертю Річа, але з її власним зануренням у хворобу. Вона думала що це зміна тимчасова і магія читання знову з'явиться коли вона відмовиться від певних ліків й виснажливих процедур.
Та вочевидь ні.
Іноді вона намагалась пояснити чому, уявному інквізитору.
"Я стала надто зайнята".
"Так всі кажуть. Роблячи що?"
"Занадто зайнята приділяти увагу".
"Чому?"
"Я маю на увазі думати".
"Про що?"
"Не зважай."
Одного ранку, просидівши деякий час, вона вирішила, що це дуже жаркий день. Їй треба встати і ввімкнути вентилятори. Або вона може, з більшою екологічною відповідальністю, спробувати відкрити передні та задні двері й дозволити вітрові, якщо той є, дути через будинок.
Спочатку вона відчинила передні двері. Та навіть до того як дозволила півдюйму ранішнього світла показатись, була стривожена темною смугою, яка це світло зрізала.
Там був молодий чоловік, що стояв за ширмою дверей, якою був зачеплений.
"Не намагався перелякати вас", - сказав він. "Шукав дзвінок або щось. Я трохи постукав тут у лутку, та думаю ви мене не почули".
"Вибачте," сказала вона.
"Я маю переглянути вашу коробку запобіжників. Якщо ви можете підказати мені, де вона є. "
Вона відступила впустити його. Затрималась припам'ятати.
"Так. У погребі," сказала вона. "Я включу світло. Ви її побачите".
Він замкнув за собою двері і нагнувся зняти взуття.
"Все гаразд", - сказала вона. "Не так важливо, як дощу нема".
"Можна й так. Я зробив це звичкою. Це залишить пилові сліди замість грязьових."
Вона повернулась на кухню, не в змозі знов сісти поки він не залишить будинок.
Вона відкрила двері погребу поки він зійшов по сходах.
"О.К.?" - спитала вона. "Ви знаходите це О.К.?"
"Чудово".
Вона провела його до передніх дверей, потім зрозуміла, що за нею немає сходів. Вона повернулася й побачила як він все ще стоїть на кухні.
"В вас раптом нема чогось, щоб вам зробити мені перекусити, га?"
В його голосі відбулась зміна - тріщина там, підняття висоти, що змусило її замислитись про телевізійного комедіанта який удає дике скиглення. Під кухонним світовим люком вона побачила, що він не такий молодий, як вона думала. Коли відчинила двері, вона стривожилась лише тонким тілом, темним обличчям проти ранішнього блиску. Тіло, як вона зараз бачила, було досить худорлявим але виснаженішим ніж хлопчаче, зворушуючи ширу сутулість. Обличчя було довгим і гумовим, зі світло-блакитними очима, що виступали. Жартівливий погляд, але й стійкість, теж, наче в цілому свій шлях він знайшов.
"Дивись, мені трапилось бути діабетиком", - сказав він. "Не знаю, чи знаєш ти якихсь діабетиків, але справа в тому, що як ти голодний, тобі треба їсти. Інакше вся система піде криво. Я наче поїв, перш ніж прийти сюди, але десь я поквапився. Нічого, якщо я сяду?"
Він вже сидів за кухонним столом.
"В тебе є якась кава?"
"В мене є чай. Трав'яний чай, якщо хочеш такий".
"Звичайно. Звичайно".
Вона виміряла чай у сито, включила чайник і відчинила холодильник.
"В мне не багато під рукою", сказала вона. "Є яйця. Іноді я жарю яйце і кладу на нього кетчуп. Хочеш так? Є кілька англійських мафінів, можу зробити тости".
"Англійські, ірландські, юкорінські, мені байдуже".
Вона розбила пару яєць у сковорідку, роздерла жовтки й перемішала кухонною вилкою, потім нарізала маффін і поклала у тостер. Взяла тарілку з шафи, поставила перед ним. Потім ніж і виделку із набірного ящика.
"Гарна тарілка", - сказав він, тримаючи ту так, ніби роздивитись в ній обличчя. Як тільки вона перемкнула увагу назад до яєць, почула, як та б’ється о підлогу.
"Ой, милуй мене", - промовив він новим голосом, скрипучим і безсумнівно неприємним голосом. "Диви, що я прийшов і наробив".
"Все гаразд", сказала вона, знаючи тепер що це не так.
"Наче прослизнула пальцями".
Вона зняла іншу тарілку, поставила на стійку, доки не впоралась покласти половинки смажених мафінів і яйця змазані кетчупом поверх.
Він нахилився, тим часом, зібрати шматки розбитого фарфору. Підняв один що зламався з гострим краєм. Коли вона поставила їжу на стіл, він трохи шкрябнув край голим передпліччям. З’явились крихітні бусини крові, спочатку окремо, потім з’єднались формуючи рядок.
Він нахилився, тим часом, зібрати шматки розбитого фарфору. Підняв один що зламався з гострим краєм. Коли вона поставила їжу на стіл, він трохи шкрябнув край голим передпліччям. З’явились крихітні бусини крові, спочатку окремо, потім з’єднались, формуючи рядок.
"Все О.К.", - сказав він. "Просто жарт. Я знаю, як це робити на жарт. Якщо б я хотів серйозно, нам не потрібен був би кетчуп, га?
На підлозі залишилось ще кілька шматків, які він пропустив. Вона відвернулася, думаючи взяти мітлу, що була в шафі біля задніх дверей. Він миттєво схопив її руку.
"Ти сідай. Посидь прямо тут, поки я їм", сказав він. Він підняв окровлену руку знов показати їй. Потім зробив бутерброд з маффіна й яєць і з'їв його в кілька укусів. Він жував з відкритим ротом. Чайник кипів.
"Пакетик чаю у чашку?", - спитав він.
"Так. Насправді, це слабкий чай".
"Не рухайся". Не хочу, щоб ти наближалась до чайника, добре?"
Він вилив киплячу воду через сито у чашку.
"Виглядає як сіно. Це все, що в тебе є?"
"Мені шкода. Так."
"Не кажи, що тобі шкода. Якщо це все, що в тебе є, це все що в тебе є. Ти й не думала, що я прийшов сюди подивитись коробку запобіжників, чи не так?"
"Ну, так," відповіла Ніта. "Я думала."
"Тепер ні. Ти налякана?"
Вона вирішила розглянути це не як колкість, а як серйозне питання.
"Не знаю. Я більше здивована, ніж налякана, гадаю. Не знаю."
"Одна річ. Одна річ якої не треба лякатися. Я не збираюсь тебе ґвалтувати."
"Важко таке подумати".
"Ніколи не можна бути надто впевненим". Він сьорбнув чаю і скривив обличчя. "Тільки тому, що ти стара жінка. Існують всякі там види – ті зроблять із будь-чим. Діти чи собаки і коти або старі жінки. Старі чоловіки. Вони не перебирають. Ну, й я. Я не цікавлюсь взяти в будь-який спосіб, крім нормального, й з якоюсь красивою жінкою яка мені подобається і що я їй подобаюсь. То будь впевнена.
Ніта промовила: "Дякую, що сказав".
Він потиснув плечима, але здавався задоволеним собою.
"Твоя машина перед будинком?"
"Мого чоловіка".
"Чоловіка? Де він?"
"Він помер. Я не воджу Я мала намір продати її, але так ще й не впоралась".
Як безглуздо, як безглуздо їй було казати йому це.
"2004?"
"Думаю що так. Да."
"Секунду я думав, що ти збираєшся обманути мене чоловіком. Не спрацювало б, насправді. Я чую, якщо жінка на самоті. Я знав це через хвилину як увійшов у дім. Хвилину вона відчиняє двері. Інстинкт. То все йде О.К.? Знаєш, коли він в останній раз нею їздив? "
"Сімнадцятого червня. В той день як помер".
"Є в ній якесь пальне?"
"Маю думати так".
"Добре якщо він перед цим заправив її. В тебе є ключі?"
"В мене нема". Я знаю, де вони."
"О.К." він відсунув крісло назад, зачепивши один з фарфорових каланців. Встав, раптом потряс головою, сів знов.
"Я виснажений. Треба хвилину посидіти. Думав стане краще, якщо поїм. Я просто удавав, що діабетик".
Вона зсунулась на своєму стільці, і він підстрибнув.
"Залишаєшся де є. Я виснажений не на стільки щоб не схопити тебе. Це просто я йшов усю ніч".
"Я тільки піду візьму ключі".
"Чекаєш, поки я скажу. Я йшов залізничною колією. І не побачив ані поїзда. Я пройшов увесь путь сюди, і жодного поїзда не побачив”.
"Там зрідка коли поїзд".
"А. Добре. Я спускався в канаву, обходячи деякі з цих півсраних маленьких містечок. Потім настало світло, й я все ще був О.К., крім як там де вона перетинала дорогу, і я мав бігти. Тоді я подивився сюди униз, побачив будинок і машину, і сказав собі: "Ось воно". Я можу взяти машину старого, як в моїй голові ще лишився мозок".
Вона знала що він хоче щоб вона спитала що він зробив. Також вона була впевнена, що чим менше вона знає, тим для неї краще.
Тоді, вперше відтоді як він увійшов у дім, вона подумала про свій рак. Подумала як він звільнив її, виключив з небезпеки.
"Що ти посміхаєшся?"
"Не знаю. Я посміхнулася?"
"Впевнений ти любиш слухати історії. Хочеш розповім тобі історію? "
"Краще б ти пішов".
"Я піду. Але спочатку розповім тобі історію".
Він сунув руку в задню кишеню. "Ось. Хочеш подивитись малюнок? Ось".
Це була фотографія трьох людей, знята у вітальні із засунутими квітковими занавісками в якості заднику. Старий - не зовсім старий, можливо у свої шістдесят - і жінка приблизно того ж віку сиділи на дивані. Дуже велика молода жінка сиділа в інвалідному візку що був підвезений до одного з кінців дивану і трохи перед ним. Старий був важким і сивим, з вузькими очима і трохи відкритим ротом, як наче був астматиком, але посміхався як міг. Стара була сильно меншою, з фарбованим бурим волоссям і помадою. Вона носила те що називалося селянською блузою, з маленькими червоними дугами на зап'ястях і шиї. Вона посміхнулася рішуче, навіть трохи відчайдушно, губи розтяглися над, ймовірно, поганими зубами.
Але молодша жінка монополізувала картину. Відмінна й жахлива в яскравому муу-муу, темне волосся вбране у ряд маленьких кучериків вздовж лоба, щоки схилені на шию. І, незважаючи на всю цю перевагу плоті, вираженням якогось задоволення і хитрості.
"Це моя мати, а це мій тато. А це моя сестра, Мадлен. В інвалідному візку. Вона народилася смішно. Нічого ані лікар ані будь-хто не змогли зробити для неї. І їсть як свиня. Завжди була погана кров між нею і мною скільки пам’ятаю. Вона була на п'ять років старшою за мене, і просто витягала мене мучити. Кидаючи будь-що в мене вона могла накласти руки і збити мене намагаючись переїхати мене своїм їбаним інвалідним візком. Вибачте мою французьку."
"Це, мабуть, було важко для тебе. І для твоїх батьків".
"Ух. Вони просто проїхали й прийняли це. Пішли в цю церкву, диви, і цей проповідник сказав їм, що вона дар Божий. Вони взяли її з собою в церкву, і вона їбать вила як йобана кішка на задньому дворі, а вони сказали: "О, вона намагається музикувати, о, Боже їба благослови її. Звиняй знов.
"Так що я ніколи не турбувався приклеюватися додому, знаєш. Пішов та знайшов власне життя. Все гаразд, кажу, що не вештаюсь коло цього лайна. Я знайшов власне життя. Отримав роботу. Я майже завжди отримував роботу. Ніколи не сидів на дупі п'яний за державні гроші. На тому боці, маю на увазі. Ніколи не питав в свого старого ані копійчини. Я підіймався і смолив покрівлю в дев’яностоградусному вогні, або мив підлогу в якомусь вонючому старому ресторані, або ставав сальною мавпою в якомусь іржавому дурному гаражі. Я робив це. Але я не завжди був готовий сприймати їх лайно, так що не тримався надто довго. Це лайно, що люди завжди вішають на таких людей як я, я не міг сприймати. Я вийшов з пристойного дому. Батько працював доки надто не захворів - працював на автобусах. Мене не виховували сприймати лайно. О.К., хоча – не переймайся цим. Що мої батьки завжди казали мені – “цей дім твій”. Будинок увесь виплачений, він у доброму стані, і він твій". Ось що вони казали мені. "Ми знаємо, що тобі було тяжко тут у дитинстві, і якщо б тобі не було так тяжкого ти міг би отримати освіту, тож ми хочемо полагодити тобі це як зможемо". Тоді нещодавно я розмовляю із батьком по телефону, і він каже:" Звичайно, ти розумів угоду ". Що я, "Яку угоду? "Він каже:" Це угода що ти підпишеш документи, що піклуватимешся про сестру, доки вона живе. Це твій будинок тільки якщо це її будинок, теж", - сказав він.
"Ісусе. Я ніколи не чув цього раніше. Я ніколи до того не чув, що це угода. Я завжди думав угода в тому, що коли вони помруть вона поїде додому. І це буде не мій дім.
"То я сказав старому, що не так все зрозумів, і він каже:" Все зшите тобі підписати, і якщо не хочеш підписувати, так і не треба. Якщо підпишеш, твоя тітка Ренні буде поруч приглянути за тобою, тоді як ми підемо бачити дотримання домовленостей." Так, моя тітка Ренні. Вона наймолодша материна сестра і першосортна сука. У всякому випадку, він каже: "Твоя тітка Ренні пригляне за тобою", і раптом мене просто перемкнуло. Я сказав: "Добре, вважаю що все так і вважаю що все чесно. О.К. О.К. Все гаразд, якщо я прийду і повечеряю з вами цієї неділі?" "Звичайно," каже він. "Радий, що ти дійшов подивитися на це в правильний спосіб. Ти завжди дуже швидко згасаєш, - каже він. "В твоєму віці має існувати певний сенс". "Смішно що ти маєш це казати", - сказав я собі.
"Так що я прийшов, а мама приготувала курку. Приємний запах, як я спершу зайшов у дім. Тоді я чую запах Мадлен, просто той самий її старий жахливий запах. Не знаю що це, але навіть якщо мама миє її кожен день, він є. Але я вчинив дуже добре. Сказав: "Це привід. Я маю зробити світлину. "Сказав їм, що маю цю дивовижну нову камеру, що робить все одразу, і вони побачать знімок. "Прям одразу, побачите самі – що думаєте? " І я всадив їх усіх посеред кімнати саме так, як тобі показував. Мама, вона каже: "Поквапся. Мені треба повертатися на кухню." "Зроблю миттю," кажу. То я зробив знімок, і вона каже: “Нумо, тепер, подивимось, як ми виглядаємо”, а я кажу: “Постривай, трохи терпіння, це займе одну хвилину”. І поки вони чекають подивитися, як виглядають, я виймаю свій чарівний маленький пістолет і бух-бах-трах вибиваю їх із справ.
"Тоді я зробив іншу світлину, і вийшов на кухню і з'їв трохи курки і більше вже на них не дивився. Я було очікував й тітку Ренні, але мама сказала в неї якісь церковні справи. Я б застрелив й її, так само легко.
"Отже, диви ось. До й після."
Голова чоловіка впала набік, жінчина назад. Всі вирази унесло геть. Сестра впала вперед, так що обличчя видно не було, тільки її великі скошені квітками коліна і темне волосся з його складною і застарілою зачіскою.
"Я просто сидів там, почуваючись добре, як наче тиждень. Відчув отаке розслаблення. Але не став залишатися після темряви. Переконався, що все прибрав, і закінчив з куркою, знав, що краще зібратись. Я готувався до приходу тітки Ренні, але вийшов із настрою, в якому був, а знав, що доведеться попрацювати й над нею. Просто більше так себе не відчував. Єдина справа, мій шлунок був надто повний. Це була велика курка, і я з'їв її всю, замість щоб спакувати з собою, тому що боявся собаки почують і здіймуть колотнечу, як піду по задах, як мав намір. Я думав, що курятина всередині триматиме мене протягом тижня. А диви, який зголоднілий я прийшов до тебе ".
Він кинув оком по кухні. "Не думаю, що у в тебе є щось випити, га? Чай був жахливий".
"Там може бути якесь вино", сказала вона. "Не знаю - я більше не п’ю".
"Ти А.А.?"
"Ні. Це зі мною просто не узгоджується".
Вона встала і виявила, що ноги трясуться. Звичайно.
"Я розібрався з телефонною лінією, перш ніж зайти сюди", - сказав він. "Просто щоб ти знала".
Чи стане він безтурботнішим і більш спокійним, як вип’є, чи сміливішим і дикішим? Як їй знати? Вона знайшла вино не виходячи з кухні. Вона і Річ пили червоне вино кожен день в розумних кількостях, оскільки це було корисно для серця. Чи погано для того, що не корисно для серця. В своїм переляку й розгубленні вона не могла пригадати як це звалось.
Тому що тремтіла. Звичайно. Її рак не ставав їй в даний момент ні на яку допомогу, взагалі. Той факт що вона помре протягом року відмовлявся скасувати той факт, що вона може померти прям зараз.
Він сказав: "Ей, це хороша штука. Ніякої закрутки. В тебе нема штопору?
Вона підійшло до ящика, але він підскочив і відкинув її, не дуже грубо.
"О-о, знайшов. Залишаєшся подалі від цього ящика. Щоб мені, тут багато добрих речей."
Він поклав ножі на сидіння свого стільця, де вона не мала змоги їх схопити і вкрутив штопор. Вона не прогавила помітити яким нечестивим інструментом той може бути в його руках, та не лишалось ані найменшої можливості що вона сама зможе їм скористатись.
"Я просто встану по окуляри," сказала вона, але він відповів ні.
"Ніяких окулярів", сказав він. "Маєш якійсь пластик?"
"Ні."
"Кухолі, тоді. Я тебе бачу".
Вона зняла дві чашки й сказала: "Тільки мені зовсім трохи".
"І мені", сказав він, діловито. "Маю ще їхати". Але налив свою чашку до краю. "Не бажаю щоб коп сунув голову всередину подивитись як я там".
"Вільні радикали", сказала вона.
"Що це має означати?"
"Це щось про червоне вино. Це або знищує їх, тому що вони погані або їх відбудовує, тому що вони корисні - я не пам'ятаю".
Вона сьорбнула вина, і це не зробило їй боляче, як вона очікувала. Він пив, все ще стоячи. Вона сказала: "Слідкуй за ножами, як сідатимеш".
"Не починай зі мною жартувати".
Він зібрав ножі, поклав їх назад у ящик і сів.
"Думаєш, я тупий? Думаєш, нервую?”
Вона отримала великий шанс. Сказала: "Просто думаю, що раніше ти такого ніколи не робив".
"Звісно не робив. Думаєш, я вбивця? Так, я вбив їх, але я не вбивця ".
"Існує різниця," сказала вона.
"Будь впевнена."
"Я знаю, на що це схоже. Я знаю, як це, позбутися когось, хто тебе травмував."
"Да?"
"Я зробила те саме, що й ти".
"Ти не могла". Він відсунув стілець, але не підвівся.
"Можеш мені не вірити, якщо не хочеш", - сказала вона. "Але я зробила це ".
"Пекло, ти зробила. То як ти це зробила?”
"Отрута".
"Про що ти кажеш"? Напоїла їх якимсь таким їбаним чаєм чи що?
"Не їх, - це була вона. Все в порядку було з чаєм. Він має подовжити тобі життя".
"Не хочу й подовжувати, якщо це означає пити такі помиї. У всякому разі, вони мали виявити отруту в тілі, після смерті".
"Не впевнена, що це справедливо для рослинних отрут. У всякому разі, ніхто не подумав дивитись. Вона була однією з тих дівчат, що з дитинства мали ревматичну лихоманку й нею котилися, не могли займатися спортом або багато робити будь-чого, завжди сидячи й відпочиваючи. Її смерть не стала великою несподіванкою".
"Що вона тобі коли зробила?"
"Вона була дівчиною, в яку був закоханий мій чоловік. Він збирався полишити мене і одружитися з нею. Він сказав мені. Я все для нього робила. Він і я разом працювали над цим будинком. Він був усім що в мене було. В нас не було дітей, тому що він їх не хотів. Я вивчила теслярство, і лякалася вставати на драбини, але вставала. Він був всім моїм життям. І він збирався вигнати мене заради цієї марної скиглі, яка працювала в кабінеті реєстратора. Все, над чим ми працювали, мало відійти їй. Чи це було справедливо?"
"Як людина сприйняла отруту?"
"Мені не довелось побачити. Вона була прямо в саду позаду. Тут. Ще кілька років тому там була латка ревіню. Існує чудова задовільна отрута у жилах ревеневого листя. Не стебла; стебла - це те, що ми їмо, вони добрі - але тонкі маленькі червоні жилки у великих листах ревіню, вони отруйні. Я знала про це, але не знала точно, як багато треба щоб подіяло, тому те, так що те що я зробила було більше з природи експерименту. Деякі речі мені посприяли. По-перше, чоловік був у відпустці на симпозіумі в Міннеаполісі. Звичайно, він міг взяти її з собою, але це були літні канікули, і вона ходила в офіс. Інша справа, однак, - вона майже не залишалась на самоті. Завжди поблизу була інша людина. І вона мала підозрювати мене. Я припустила, що вона не знає, що я знаю. Вона приїхала на обід до мене додому; ми дружили. Я мала зважати на те, що мій чоловік був такою людиною, що все перекладає, хто скаже мені, подивитись як я сприйматиму, але ще не сказати, що зробив це, їй. Ти скажеш: нащо позбавлятися її? Він все ще міг думати залишитись зі мною? Ні. Він би так якось і тримав її. І навіть якщо б і лишився, наше життя вже було отруєно нею. Вона отруїла моє життя, тому я отруїла її.
"Я спекла два пироги. В одному була отрута, в іншому ні. Я заїхала в університет, взяла дві чашки кави і пішла до її кабінету. Там нікого крім неї не було. Сказала їй, що довелось заїхати у місто, і як йшла по кампусу, побачила цю милу маленьку пекарню, що мій чоловік про неї завжди розповідав, тому я заскочила й купила пару пирогів і дві чашки кави . Я думала як вона там вся самотня, коли решта мала поїхати на канікули, і про себе самотню разом із чоловіком у Міннеаполісі. Вона була милою і вдячною. Сказала, що їй дуже нудно в кабінеті, а їдальня зачинилась, тому доводиться ходити до навчального корпусу по каву, в яку вони додають соляну кислоту. Ха-ха. Отже, в нас відбулась маленька вечірка ".
"Ненавиджу ревінь", сказав він. "Зі мною це не спрацює".
"Але з нею спрацювало. Я скористалась шансом, що все спрацює швидко, перш ніж вона зрозуміє, що щось не так, і промиє шлунок. Але не так швидко, щоб пов'язати це зі мною. Мені треба було бути не на дорозі, й я була. Будівля стояла пустельна, і наскільки я знаю, й донині ніхто не бачив, як я входила і виходила. Звичайно, я знав кілька позадніх шляхів ".
"Думаєш, ти розумна. Втекла непокарана."
"Та як і ти ".
"Те, що я зробив, не було таким підступним, як те, що зробила ти".
"Так було треба".
"Ти така впевнена".
"Мені було треба моє. Я зберегла свій шлюб. Він прийшов переконатись, що вона ніяк не буде для нього нічим добрим. Вона запала на нього, майже певно. Вона була просто тип. Вона була б нічим іншим, як тягарем йому. Він це бачив. "
"Вам краще не ставити на їхні яйця", - відповів він. "Ти так зробила, й пошкодувала".
"Звичайно, ні. Це не щось коло чого ти кружляєш зазвичай. Я насправді про отруту нічого не знаю. Так збіглось, що в мене було трохи інформації».
Він встав настільки раптово, що вронив стілець. Вона помітила, що в пляшці залишилось не так багато вина.
"Мені потрібні ключі від машини".
Мить вона не здатна була пригадати.
"Ключі від машини. Де ти їх діла?
Це може трапитись. Як тільки вона віддасть йому ключі, це може трапитись. Чи допоможе сказати йому, що вона вмирає від раку? Яка дурня. Це взагалі не допоможе. Смерть у майбутньому не втримає від сьогоднішньої розмови.
"Ніхто не знає, того що я тобі казала," промовила вона. "Ти єдиний, кому я казала".
Тяжкий жереб треба робити. Вся перевага, що вона продемонструвала йому, мабуть що, пройшла голову навпростець.
"Ще ніхто не знає", - сказав він, і вона подумала: "Дякувати Богу". Він на правильнім шляху. Він усвідомлює. Він усвідомлює?
Дякувати Богу, можливо.
"Ключі в синьому чайнику".
"Де? Який їбать синій чайник? "
"В кінці стійкі – розбита кришка, то ми й використовували його, кидати речі – "
"Стулись. Стулись, або я зачиню тебе назавжди". Він намагався сунути кулак у синій чайник, але той не ліз. "Їбать, їбать, їбать!" орав він, і перегорнув чайник і зачепив ним по лічильнику, так що не тільки ключі від машини, ключі від дому, різні монети і в’язка старих канадських сувенірних грошей випали на підлогу, але й шматки блакитної глини зачепили дошки.
"З червоним рядком", тихо сказала вона.
Він порозкидав речі навколо, перш ніж він підняв потрібні ключі.
"То що можеш сказати про автомобіль?" спитав він. "Ти продала його незнайомцю. Так?"
Імпортування цієї дії мить до неї не доходило. Коли дійшло, кімната затихла. Треба сказати. "Дякую," сказала вона, але рот був настільки сухий, що вона була невпевнена, що якійсь звук зірвався.
Хоча мала була, бо він сказав: "Не дякуй мені поки що. В мене добра пам'ять. Добра довга пам'ять. Зробиш, щоб незнайомець виглядав і близько не так, як я. Ти ж не хочеш, щоб вони пішли на кладовище копати старі трупи. Просто пам'ятай, що слово з тебе, це слово з мене".
Вона продовжувала дивилась вниз. Не ворушячись, не розмовляючи, просто дивилась на безлад на підлозі.
Пішов. Двері зачинені. Вона все ще не рухалась. Хотіла замкнути двері, але не могла поворухнутись. Почула старт двигуна, потім заглух. Що тепер? Він був такий сіпаний, що зробив все неправильно. Потім знов, старт, старт, проверт. Шини по гравію. Вона тремтючі пішла до телефону і виявила, що він казав правду: той був мертвий.
Поряд з телефоном була одна з багатьох книжкових шаф. В цій здебільшого були старі книги, книги, які не відчинялись роками. Тут була «Башта Гордості». Альберт Шпір. Книги Річа.
"Зібрання Відомих Фруктів і Овочів". "Гарячі й елегантні страви та свіжі сюрпризи", зібрані, випробувані, і створені Бетт Андерхілл.
Коли Річ закінчив кухню, Ніта зробила помилку, певний час намагаючись готувати як Бетт. На досить короткий термін, оскільки виявилося, що Рич не хоче згадувати всю цю метушню, а сама вона не має досить терпіння стільки шматувати й кип’ятити. Але вона дізналась кілька речей, які її здивували. Такі, як отруйні аспекти деяких знайомих і взагалі добрих рослин.
Вона має написати Бетт.
Люба Бетт, Річ мертвий, а я врятувала собі життя удавши тебе.
Але нащо Бетт піклувався, що її життя врятовано? Була лише одна людина, дійсно варта їй розповісти.
Річ. Річ. Тепер вона знала що таке його втратити. Як висмоктали повітря з неба.
Вона вмовляла себе, що треба йти в село. Там поліцейський відділок позаду Міської Прийомної.
Їй треба мобільний телефон.
Але вона так сильно струшена, так глибоко втомлена, що ледь могла ворухнути ногою. Перш за все їй треба відпочити.
Вона прокинулась від стуку у свої все ще незачинені двері. Це був поліцейський, не з села, але з дорожньої поліції штату. Він спитав, чи знає вона, де її машина.
"Її нема," сказала вона. "Вона була там".
"Ви не знаєте, що її вкрали? Коли ви в останній раз виглядали й бачили її?
"Мабуть що минулої ночі".
"Ключі залишилась там?"
"Думаю, мали були".
"Я повинен сказати вам, що це був нещасний випадок. Аварія з одного автомобіля прямо на цьому боці Валленштейну. Водій покотив у кювет і вщент розбився. Та це ще не все. Його розшукують за потрійне вбивство. Це останнє, що ми чули, в будь-якому випадку. Вбивство в Мітчеллстоні. Вам пощастило, що не натрапити на нього.”
"Йому було боляче?"
"На смерть. Миттєво. Так йому й треба".
Далі пішла люб'язна строга лекція. Залишені в машині ключі. Жінка живе на самоті. В ці дні ніколи не знаєш.
Ніколи не знаєш.