A
Ця книга присвячена моїм друзям і колишнім колегам по відділенню англійської мови в університеті штату Міссурі. Вони відразу зрозуміють, що це твір художній - що жоден персонаж зображений у ньому не ґрунтується на будь-якій реальній людині, живій чи померлій, і що жодна подія не має аналогів у реальності, яку ми б знали в університеті штату Міссурі. Вони також зрозуміють, що я ввів певні вільності, як фізичні, так і історичні, в університет штату Міссурі, так що, по суті, це місце теж є вигаданим.
Вільям Стонер вступив слухачем до університету Міссурі в 1910, у віці дев'ятнадцяти років. Вісім років потому, в розпал Першої світової війни, він отримав ступінь доктора філософії та викладацьку роботу в тому ж університеті, де й викладав до самої своєї смерті в 1956. Він не піднявся вище за звання доцента і лише окремі студенти згадували його у будь-якій різкості після того, як слухали його лекції. Коли він помер, колеги зробили пам'ятний внесок із середньовічного рукопису в бібліотеку університету. Цей рукопис все ще можна знайти в зібранні рідкісних книг, із написом: "Даровано Бібліотеці Університету Міссурі, в пам'ять Вільяма Стонера, Відділення англійської мови. Від колег."
Випадковий студент, який натрапить на ім'я може ліниво поцікавитись, хто був той Вільям Стонер, але зрідка йде його цікавість за межі звичайного питання. Колеги Стонера, які ставились до нього без особливої поваги за життя, тепер поминають його зрідка; для старших, його ім'я є нагадуванням про кінець, який чекає їх усіх, а для молодших це просто звук, що не пробуджує ані будь-якого почуття минулого ані будь-якої ідентичності, з якими вони могли б асоціювати себе чи свої кар'єри.
Він народився в 1891 році на невеличкій фермі в центральному Міссурі поблизу селища Бунвіль, близько сорока миль від Колумбії, мешкання університету. Хоча батьки й були молоді під час його народження - батько двадцяти п'яти, матері ледве двадцять - Стонер думав про них, навіть коли був хлопчиком, як про старих. У тридцять батько виглядав на п'ятдесят; зсутулений працею, він без надії дивився на посушливі ділянки землі, які підтримувала родина з одного року в інший. Мати розглядала життя терпляче, як ніби це був довгий момент, який їй треба було перетерпіти. Очі її були блідими й розмитими, а дрібні зморшки навколо них посилені тонким сивим волоссям піднесеним прямо над головою і зловленим у гулю на спині.
З самого раннього часу, який міг пригадати, Вільям Стонер мав обов’язки. В шість він вже доїв хирих корів, давав свиням у поросятнику в декількох ярдах од дому, та збирав маленькі яйця від зграї веретеноподібних курей. І навіть коли він почав відвідувати сільську школу за вісім миль від ферми, день його, від передсвітанку до темряви, був заповнений роботою того чи іншого роду. В сімнадцять плечі його вже почали хилитися під вагою його занять.
Це було усамітнене домогосподарство, в якому він був єдиною дитиною, і воно в'язалось докупи необхідністю важкої праці. По вечорах всі троє сиділи в маленькій кухні, освітленій однією гасової лампою, дивлячись в жовте полум'я; часто протягом години або близько того між вечерею та постелею, єдиним звуком, який можна було почути був втомлений рух тіла на прямому стільці та м'який скрип деревини, який долинав звідкись від низу, через вік дома.
Дім був побудований у косий квадрат, і його нефарбовані бервена провисали вздовж ганку та дверей. З роками він прийняв кольори сухої землі - сірий і коричневий, з прожилками білого. На одному боці будинку був довгий салон, бідно обставленій прямими стільцями і кількома тесаними столами, та кухня, де сім'я проводила більшу частину свого недовгого спільного часу. З іншого боку мались дві спальні, кожна обставлена білим залізним емальованим ліжком, одним прямим стільцем і столом з лампою та умивальним тазом на ньому. Підлоги були з нефарбованої дошки, нерівномірно рознесені й розтріскані від віку, через які поступово просочувався пил і кожен день заметавсь назад матір’ю Стонера.
В школі він робив завдання так, як наче б то були клопоти лише трохи менш виснажливі ніж ті, що довкола ферми. Коли закінчились старші класи, навесні 1910, він очікував взяти на себе більше роботи в полі; йому здавалось, що батько робивсь більш повільним і втомленішим під плином місяців.
Але одного вечора наприкінці весни, після того як два чоловіки провели увесь день мотижачи кукурудзу, батько звернувся до нього на кухні, після того як були вимиті тарілки з вечері.
- Агроном заходив на тому тижні.
Вільям підняв погляд з червоно-біло-стриманої клейонки, плавно розгорнутої по столу кухні. Він мовчав.
- Казав в них є нова школа в Колумбійському університеті. Вони звуть її Сільськогосподарчім Коледжем. Казав, він думає ти маєш піти. Це займає чотири роки.
- Чотири роки, - сказав Вільям. - Це коштує грошей?
- Відробиш стіл і постелю, - сказав батько. - В твоєї матері є двоюрідний брат, який мешкає відразу за Колубією. Там будуть книги та речі. Я зможу відправляти тобі два чи три долари на місяць.
Вільям простягнув руки по скатертині, яка тьмяно відблискувала під світлом лампи. Він ще ніколи не був від дому далі Бунвілю за п'ятнадцять миль. Він ковтнув, вирівняти голос.
- Думаєш ви впораєтесь із усім самі? - Cпитав він.
- Твоя мати і я ладні впоратись. Я засаджу верхні двадцять пшеницею; це зменшить ручну роботу.
Вільям подивився на матір. - Мамо? - Cпитав він.
Вона безвиразно відповіла - Робиш те, що каже тобі тато.
- Ви дійсно хочете, щоб я поїхав? - Спитав він, наче наполовину сподівався на відмову. - Дійсно хочете, щоб їхав?
Батько переніс вагу на стільці. Він подивився на свої товсті, мозолясті пальці, в тріщини яких земля проникла так глибоко, що її не можна було відмити. Він зчепив пальці разом і тримав їх над столом майже в молитовній позі.
- Я ніколи не мав освіти, якщо казати, - мовив він, дивлячись на руки. - Я почав працювати на фермі, як закінчив шість класів. Ніколи не порався в школі, коли був молодий, теж. А тепер я не знаю. Здається, наче земля стає сухішою і з кожним роком важче стає працювати; вона не така родюча, як була, коли я був хлопцем. Агроном казав, що в них є нові ідеї, способи робити речі, яким вони навчать тебе в університеті. Може він має рацію. Іноді, коли я працюю в полі, я починаю думати. - Він зробив паузу. Його пальці стиснулись пособі, і складені руки опустились до столу. - Я думаю - Він сердито подивився на свої руки і похитав головою. - Ти підеш в університет як прийде осінь. Мама і я впораємось.
Це була найдовша промова, яку він будь-коли чув від батька. В ту осінь він приїхав до Колумбії та записався до Університету слухачем Коледжу Агрономії.
Він прибув у Колумбію з новим чорним суконним костюмом, замовленим із каталогу Сирс&Робук і сплаченим за материні яєчні гроші, зношеною шинеллю, яка належала батькові, парою синіх суконних брюк, які раз на місяць він одягав до методистської церкви в Бунвілі, двома білими сорочками, двома змінами робочого одягу, і двадцятью п'ятью доларами готівкою, які батько запозичив у сусіда проти осінньої пшониці. Він почав подорож од Бунвіля, куди рано вранці батько і мати привезли його на довгім фермерським, закладенім мулом візку.
Це був спекотний осінній день, і дорога з Бунвіля до Колумбії була курна; він йшов вже біля години перед тим як вантажна повозка порівнялась із ним і водій запитав, чи хоче він під’їхати. Він кивнув і стрибнув на сидіння візку. Його саржеві штані були до колін червоні від пилу, а його випечене сонцем і вітром обличчя обліплене брудом, там де дорожній пил змішавсь із потом. Протягом довгої подорожі він продовжував чистити штани, своїми незграбними руками, та бігати пальцями по прямому пісочному волоссю, яке не міг укласти на голові.
Вони дісталися Колумбії пізно ввечері. Візниця зсадив Стонера на околиці міста й вказав на комплекс будівель під тінню довгих в’язів. - Це твій університет, - сказав він. - Ось де ти будеш ходити до школи.
Декілька хвилин потому, як чоловік поїхав, Стонер стояв нерухомо, дивлячись на комплекс будівель. Він ніколи раніше не бачив нічого настільки значного. Червоні цегляні будинки витягувались вгору від широкого зеленого поля, яке розбивалось кам'яними стежками і невеличкими клаптиками саду. Під цим благоговінням, в нього з’явилось раптове відчуття безпеки і спокою, яке він ніколи не відчував раніше. Незважаючи на те, що було вже пізно, він багато хвилин йшов близько краю кампусу, лише роздивляючись, наче б він не мав права увійти.
Вже майже смеркалось коли він спитав в перехожого напрям до Ешленд Гревелу, дорогу, яка мала була привести його на ферму, якою володів Джим Фут, старший двоюрідний брат його матері, якому він мав відробляти; і вже після настання темряви він дістався білого двоповерхового каркасного будинку, де мав жити. Раніше Джима Фута не він бачив і почувався незручно, йдучи до них так пізно.
Ті зустріли його поклоном, уважно роздивляючись. За хвилину, протягом якої Стонер незграбно стояв у дверях, Джим Фут поманив його у невеличку потемки вітальню, заповнену розтягнутими меблями і дрібничками на матових виблискуючих столах. Він не присів.
- Вечеряв? - спитав Фут.
- Ні, сер, - відповів Стонер.
Місіс Фут скривила на нього вказівний палець і потягнула вбік. Стонер пішов за нею через кілька кімнат у кухню, де вона вказала йому сісти за стіл. Поставила перед ним глечик молока і кілька прямокутників холодного кукурудзяного хліба. Він потягував молоко, але рот його, сухий від хвилювання, хліба не приймав.
Фут увійшов у кімнату і став позаду дружини. Це був маленький чоловік, не вище п’яти футів трьох дюймів, з витягнутим обличчям і гострим носом. Його дружина була на чотири дюйми вишча, й важкіша; безоправні окуляри ховали її очі, а тонкі губи її були зажаті. Обоє з жадою дивилися як він уписував молоко.
- Нагодувати і напоїти худобу, дати свиням зранку, - швидко проговорив Фут.
Стонер дививсь на нього не розуміючи. - Що?
- Ось що ти робиш зранку, - сказав Фут, - до того як йдеш до школи. Потім увечері ти знов годуєш і даєш, збираєш яйця, доїш корів. Рубаєш дрова, коли знаходиш час. У вихідні, допомагаєш мені з тим, що я роблю.
- Так, сер, - відповів Стонер
Фут хвилину вивчав його. - Коледж, - сказав він і похитав головою.
Так за дев’ять місяців кімнати й столу він годував і поїв худобу, давав свиням, збирав яйця, доїв корів, та рубав дрова. Також він орав і боронував поля, корчував пні (зимою прориваючи три дюйми мерзлого ґрунту), та збивав масло для місіс Фут, яка спостерігала за ним киваючи головою у хмурому затвердженні, поки дерев’яний збиральник плескав догори та вниз із молоком.
Він квартирував на верхньому поверсі, який колись був складським приміщенням; його єдиними меблями були чорне залізне ліжко з провисаючою сіткою, яка підтримувала тонкий пір’яний матрац, зламаний стіл, який тримав гасову лампу, прямий стілець, що нерівно сидів на підлозі, та великий ящик, який він використовував як робочий стіл. Взимку єдине тепло, що він отримував, просочувалось через підлогу з нижніх кімнат; він загортав себе в рвану ковдру і положенні йому пледи, та дув на руки, щоб ті могли перегортати сторінки книг, не пориваючи їх.
Він працював в університеті так, як працював на фермі - ретельно, сумлінно, ні з задоволенням, ні зі стражданням. В кінці першого року його середня оцінка була трохи нижче B; він був радий, що не нижче і не переймався тим, що не вище. Він був свідомий, що дізнається те, чого раніше не знав, але це означало для нього тільки, що він мусить працювати в другий рік так, як працював в перший.
Влітку після першого року в коледжі він повернувся на батькову ферму і допомагав з врожаєм. Одного разу батько запитав його, як йому сподобалось у школі, і він відповів, що йому добре сподобалось. Батько кивнув і більш не торкався цього питання.
Не раніше ніж повернутися на другий рік Вільям Стонер дізнався, чому він прийшов у коледж.
Протягом другого року він був знаною фігурою в університетському містечку. О кожній порі він носив один і той же чорний суконний костюм, білу сорочку і мотузкову краватку; зап'ястя його стирчали з рукавів куртки, а штани незграбно катались по ногах, як ніби це була уніформа, що колись належала комусь іншому.
Його робочі годині збільшувались із ростом лінощів роботодавців, а він проводив довгі вечори в своїй кімнаті методично виконуючи класні завдання; він почав побудову, яка мала привести його до ступеню бакалавра наук в коледжі сільського господарства, і протягом цього першого семестру свого другого року в нього були дві основні науки, курс школи сільського господарства по хімії ґрунтів, і курс, що скоріш поверхово вимагався від усіх студентів університету - семестр огляду англійської літератури.
Після перших декількох тижнів в нього виникло не так багато труднощів із науковими курсами; треба було багато чого зробити там, багато речей, які треба було запам'ятати. Курс хімії ґрунтів прикував його інтерес у загальному виді; йому не спадало на думку, що коричневі брили, з якими він працював більшу частину життя були чимсь іншим, ніж те, чим вони виявились, і він почав смутно бачити, що його зростаюче знання їх може бути корисним, коли він повернеться до батьківської ферми. Але потрібний огляд англійської літератури засмучував і турбував його як ніщо й ніколи.
Викладач був чоловіком середнього віку, на початку п’ятдесяти; звали його Арчер Слон, і підходив він до свого завдання навчати з удаваною зневагою та презирством, наче вбачав між своїм знанням і тим, що йому треба було казати прірву настільки глибоку, що навіть не питався її зменшити. Його боялась й не любила більшість студентів, і він відповідав з відокремленим, іронічним задоволенням. Це був чоловік середнього зросту, з довгим, глибоко зморшкуватим обличчям, чисто поголеним; в нього був ґест нетерпіння, із бігаючими пальцями крізь копицю свого сивого кудрявого волосся. Голос в нього був рівний і сухий, він йшов крізь губи, які ледве рухались, без виразу чи наголосу; але його довгі тонкі пальці рухались із грацією і переконанням, наче додаючи словам форму, яку голос дати не міг.
По за межами аудиторії, пораючись з клопотами по фермі або блимаючи проти тьмяного світла лампи, коли вчився у своїй кімнаті без вікон на горищі, Стонер часто турбувався, що образ цієї людини постає перед очима його розуму. Він насилу викликав перед собою обличчя будь-кого іншого з викладачів, або згадував будь-що конкретне з аудиторій; але завжди на порозі свідомості його чекала фігура Арчера Слона та його сухий голос, і його зневажливі мимохідь слова про якийсь пасаж Беовульфа, чи певний куплет Чосера.
Він виявив, що не може впоратися з оглядом так, як він зробив це з іншими курсами. Хоч він і пам'ятав авторів та їх твори і їх дати і їх впливи, він мало не провалив перший іспит; і йому вдалося лише трохи краще с другої спроби. Він читав і перечитував літературні завдання так часто, що робота по інших курсах почала страждати; і хоч слова, які він читав, й були словами на сторінках, він не бачив пуття у тому, що робив.
І він задумувався про слова Арчера Слона, які той казав у аудиторії, як ніби під їх плоским, сухим сенсом міг знайти ключ, який приведе його туди, куди він намагався потрапити; згорблений над партою, верхом на стільці, занадто малім зручно тримати його, він вхоплює край парти настільки сильно, що кісточки пальців біліють через його коричневу тверду шкіру; він зосереджено насуплений і закушує нижню губу. Але, потім як увага Стонера і його одногрупників ставала більш запеклою, презирство Арчера Слона ставало все більш переконливими. І одного разу це презирство вивергнулось гнівом і було спрямоване на Вільяма Стонера особисто.
Клас вже прочитав дві п'єси Шекспіра і закінчував тиждень вивченням сонетів. Студенти були знервовані й спантеличені, половина була налякана напруженістю, що зростала між ними, і сутулою фігурою, яка уп’ясилась на них з-за кафедри. Слон вголос прочитав їм сімдесят третього сонета; його очі блукали по кімнаті, а губи були стиснуті невеселою посмішкою.
- Що має на увазі цей сонет? - Різко спитав він і зробив паузу, очі його обшукували кімнату з похмурою і майже задовольняючою безнадійністю. - Пан Уілбур? - Відповіді не прослідувало. - Пан Шмідт? - Хтось кашлянув. Слон повернув свої темні світлі очі на Стонера. - Пан Стонер, що цей сонет має на увазі?
Стонер проковтнув і спробував відкрити рота.
- Це сонет, пан Стонер, - сухо сказав Слон, - поетична композиція з чотирнадцяти рядків, за певною схемою, я впевнений, ви запам'ятали. Вона написана англійською мовою, якою, я вважаю, ви говорите років вже достатньо. Його автор Вільям Шекспір, поет, який вже помер, та тим не менш, все ще займає положення певного значення в свідомості небагатьох. - Він подивився на Стонера ще хвилину, а потім його очі згасли, незряче фіксуючись понад аудиторією. Не дивлячись у книгу він знов прочитав вірш; і голос його поглибився і пом'якшився, наче слова, звуки і ритми, на мить стали ним самим:
В мені ти бачиш пору року ту
Де листя жовте, ніяке, висить
Гіллям, яке тремтить від холоду
Де птахам хор не співати вночі.
В мені ти бачиш сутінки доби
Де гасне мимоволі увесь світ;
Де потім ніч, як смерть, що не роби
Свою печатку накладе в кінці.
В мені ти бачиш відблиски самі
На попелищі юності того,
Що скінчилось на смертному одрі,
Спожите тим, чим вигодувано.
Тим сильнішу любов відчуєш ти,
Як її залишаєш назавжди.
Очі Слона повернулися до Вільяма Стонера, і він сухо сказав: - пан Шекспір звертається до вас через три століття, пан Стонер; ви чуєте його?
Вільям Стонер зрозумів, що на якусь мить затаїв подих. Він звільнився його обережно, на хвилину усвідомивши близькість його руху по тілу, і як подих повертається до легень. Він відвернув погляд від Слона у кімнату. Світло падало крізь вікна і зупинялося на обличчях його однокурсників, так що висвітлення, здавалося, йшло крізь них і виходило назовні затемненням; студент моргнув, і тонка тінь впала на щоку, низ якої спіймав світло. Стонер усвідомив, що його пальці розтисли свою жорстку хватку покришки парти. Він повернув руки у поле зору, дивуючись їх коричневому кольору, на заплутаному шляху де нігті входили в тупі кінчики пальців; він подумав, що може відчувати як невидимо тече кров крізь крихітні вени й артерії, пульсуючи тонко й ненадійно од кінчиків пальців по тілу.
Слон знову говорив. - Що ж він каже вам, пан Стонер? Що має на увазі цій сонет?
Очі Стонера підвелись повільно й неохоче. - Це значить, - сказав він, і крихітним рухом підняв руки догори у повітря; він відчув, як його очі потемніли, коли побачили фігуру Арчера Слона. - Це значить, - сказав він знов, і не зміг закінчити те, що почав говорити.
Слон подивився на нього з цікавістю. Потім різко кивнув і сказав: - Аудиторія вільна. - Не дивлячись ні на кого, він повернувся і вийшов з кімнати.
Вільям Стонер дуже переймався студентами побіч себе, що підняли бурчання й гомін зі своїх місць і перетасовувались із кімнати. Ще кілька хвилин потому як вони пішли, він нерухомо сидів, дивлячись перед собою на щільну дощану підлогу, що була зношена наголо від лаку під невтомними ногами студентів, яких він ніколи не бачив і не знав. Він зсунув власну ногу на підлогу, почув сухий скрегіт дерева по підошві, відчуття шорсткості через шкіру. Потім він теж встав і повільно вийшов з кімнати.
Тонкий холодок кінця осіннього дня прорізавсь крізь одяг. Він подивився навколо, на голі вузлуваті гілки дерев, які вились й закручувались на тлі блідого неба. Студенти, які поспішали крізь університетське містечко до своїх аудиторій, заметушились проти нього; він чув мурмотіння їх голосів і цокіт підборів на кам’яних доріжках, бачив їх обличчя, які червоніли від холоду, похилені вниз проти легкого вітру. Він дивився на них з інтересом, як наче не бачив раніше, і відчував себе і дуже далеким від них, і дуже близьким. Він тримав це відчуття в собі, поспішаючи до наступної аудиторії, і переніс його через лекцію професора хімії ґрунтів, через гудучий голос, який викладав речі, що повинні були записуватись в зошити і запам'ятовуватись через процес зубріння, який тільки тепер ставав невластивим йому.
У другому семестрі цього навчального року Вільям Стонер випустив основні наукові курси і перервав свій агрошкільний лад; він взяв вступні курси з філософії і античної історії, та два курси з англійської літератури. Влітку він знов повернувся на родинну ферму, допомагав батькові з зерновими, й не споминав про працю в університеті.
Коли став набагато старшим, він почав озиратися на останні два студентські роки, наче вони були нереальним часом, що належав комусь іншому, часом, який минув, не в звичайній течії, до якої він звик, але в потугах і зачинаннях. Кожен момент зіставлявся проти іншого, вже ізольований від нього, і існувало відчуття, ніби він був видалений з часу, спостерігаючи, як той проходив перед ним, наче велика незвично розгорнута діорама.
Він став усвідомлювати себе таким чином, яким раніше цього не робив. Іноді він дивився на себе в дзеркало, на довге обличчя з його копицею сухого каштанового волосся, і торкався своїх гострих вилиць; він бачив тонкі зап'ястя, які виступали з рукавів пальто на дюйми; і цікавився, чи не є він таким самим сміховинним для інших, як для самого себе.
В нього не було ніяких планів на майбутнє, і він не казав нікому про свою невизначеність. Він продовжував працювати на Футів за кімнату та харчування, але більш не робив довгих годин своїх перших двох років в університеті. Протягом трьох годин кожного вечора і половину дня на вихідних він дозволяв використовувати себе Джиму і Серені Футам за їх бажанням; решту часу він затверджував як власну.
Частину цього часу він проводив у своїй маленькій кімнатці на горищі будинку Футів; але часто, як тільки міг, після того, як заняття були закінчені, а робота для Футів відпрацьована, він повертався до університету. Іноді, вечорами, він бродив у довгому відкритому дворі, серед пар, які разом гуляли й м’яко мурмотіли; хоч він і не знав нікого з них, хоч він й не розмовляв з ними, він відчував спорідненість із ними. Іноді він стояв в центрі двора, дивлячись на п'ять величезних колон перед Джессі Холл, які вистромлювались догори в ніч од прохолоди трави; він дізнався, що колони були залишками первинної головної будівлі університету, яка була зруйнована багато років тому пожежею. Сірувате срібло в місячному світлі, голе й чисте, вони, здавалося йому, відображали життєвий шлях, що він осяг, як храм відображує собою бога.
В університетській бібліотеці він бродив по відділеннях, серед тисяч книг, вдихаючи затхлий запах шкіри, тканини й сухих сторінок, наче то був екзотичний ладан.
Іноді він зупинявся, зняти з полиці том, і мить тримав його в своїх великих руках, які дрижали у все ще незнайомому відчутті хребта, обкладинки й податливої сторінки. Потім він міг погортати книгу, читаючи абзац то тут, то там, жорсткі пальці обережні, як перегортають сторінки, як ніби в своїй незграбності спроможні розірвати й знищити те, до чого доклали таких зусиль розкрити.
В нього не було друзів, і в перший раз в житті він став відчувати самотність. Іноді, в кімнаті на горищі, вночі, він відривав погляд від книги, яку читав, і дивився в темні кути кімнати, де світло лампи мерехтіло проти тіні. Як він дивився довго й пильно, тьма збиралась в світло, яке набувало неістотну форму того, що він читав. Він міг відчувати, що був по за часом, як в той день в аудиторії, коли Арчер Слон говорив до нього. Минуле збиралось із темряви, в якій він перебував, а мертві повставали до життя перед ним; і минуле і мертві плинули в теперішнє серед живого, так що інтенсивними митями в нього були стійкі бачення безщільності, в яку він був встромлений, і якої він не міг звільнитися, і не мав бажання звільнятися. Трістан, Ізольда ярмарок, йшли перед ним; Паоло і Франческа кружляли в мерехтючій темряві; Хелен і яскравий Париж, їх обличчя гіркі наслідками, виростали з пітьми. І він був з ними таким чином, яким він ніколи не був зі своїми товаришами, які переходили з аудиторії до аудиторії, що знаходили тутешнє мешкання в найбільшому університеті в Колумбії, штат Міссурі, і хто ходив необачний в середньозахідному повітрі.
За рік він вивчив грецьку та латинську достатньо добре, щоб читати прості тексти; часто його очі червоніли, їх пекло від напруги та нестачі сну. Іноді він думав про себе, того, яким він був кілька років тому і вражався пам’яттю тої дивної фігури, коричневої й пасивної, як земля, з якої вона виникла. Він думав про батьків, і вони були майже настільки ж дивні, як і дитина, яку вони народили; він відчував змішані жалість до них і віддалену любов.
Ближче до середини четвертого року в університеті, одного дня Арчер Слон зупинив його після лекції й запросив зійти в його кабінет для бесіди.
Була зима, низька вогкість середньозахідного туману пливла над кампусом. Навіть в середині ранку тонкі гілки кизилових дерев блищали інієм, а чорні лози, що вились вгору великими колонами перед Джессі Холлом були обрамлені райдужними кристалами, які поблимували від сірості. Шинель Стонера була такою убогою і зношеною, що він вирішив не надягати її на зустріч із Слоном, хоч й було морозно. Він трясся як поспішав стежкою та вверх по широких кам'яних ступенях, які вели у Джессі Холл.
Після холоду, тепло всередині будівлі відчувалось інтенсивним. Сірість зовні просочувалась крізь вікна і скляні двері по обидва боки залу так, що жовті плиткові підлоги сяяли яскравіше, ніж сіре світло на них, а великі дубові колони й шорсткі стіни світилися із своєї темряви. Шаркотючі кроки шипіли на підлозі, і мурмотіння голосів глушилось великим простором залу; тьмяні фігури рухались повільно, змішуючись і відділяючись; і гнітюче повітря збирало запах промаслених стін і вологий запах вовняного одягу. Стонер піднявся гладкими мармуровими сходами на другий поверх до кабінету Арчера Слона. Постукав у зачинені двері, почув голос, і увійшов.
Кабінет був довгий і вузький, освітлений єдиним вікном на дальньому кінці. Переповнені книгами шафи росли по високій стелі. Біля вікна стояв затиснутий стіл, а перед столом, впівоберта і викреслений темрявою навпроти світла, сидів Арчер Слон.
- Пан Стонер, - сказав Слон сухо, підвівшись і вказуючи на обтягнутий шкірою стілець, який дивився на нього. Стонер сів.
- Я подивився ваші записи. - Слон зробив паузу і підняв зі столу папку, дивлячись на неї з окремою іронією. - Я сподіваюсь, що ви не проти моєї допитливості.
Стонер облизав губи і поворушився на стільці. Він намагався тримати свої великі руки разом так, щоб вони стали невидимі. - Ні, пане, - сказав він сиплим голосом.
Слон кивнув. - Добре. Я помітив, що ви починали свій навчальний курс тут як студент агрономії і десь під час другого року перемкнулись на програму літератури. Це вірно?
- Так, пане, - відповів Стонер.
Слон відкинувся на спинку стільця і подивився на квадрат світла, який йшов з високого маленького вікна. Він зімкнув пальці разом і знов повернувся до молодого чоловіка, що нерухомо сидів перед ним.
- Офіційною метою цієї зустрічі є повідомити вам, що ви повинні зробити офіційну зміну навчальної програми, оголосивши про свій намір відмовитися від вашого початкового курсу навчання й оголосити остаточний. Це питання п'яти хвилин чи близько того в кабінеті реєстратора. Ви подбаєте про це, чи не так?
- Так, пане, - сказав Стонер.
- Але, як ви мабуть здогадались, це не та причина, через яку я просив вас зайти. Ви не станете заперечувати, якщо я дізнаюсь трохи про ваші плани на майбутнє?
- Ні, пане, - сказав Стонер. Він подивився на руки, які були туго перекручені разом.
Слон торкнувся папки паперів, яку поклав на стіл. - Наскільки я розумію, ви були трохи старшим за звичайних студентів, коли вперше вступили до університету. Близько двадцяти, я припускаю?
- Так, пане, - сказав Стонер.
- І на той час ваші плани були взяти курс, який пропонувала школа агрономії?
- Так, пане.
Слон відкинувся на спинку стільця і подивився на високу тусклу стелю. Він раптом запитав: - А які ваші плани зараз?
Стонер мовчав. Це було щось, про що він не думав, щось, про що він не хотів думати. Він відповів, нарешті, з відтінком образи: - Я не знаю. Багато я про це не розмірковував.
Слон сказав: - Ви з нетерпінням чекаєте того дня, коли вийдете з цих усамітнених стін в те, що деякі називають світ?
Стонер посміхнувся через збентеження. - Ні, пане.
Слон постукав об папку паперів на столі. - Мені відомо, через ці записи, що ви приїхали з сільської громади. Я вважаю так, що ваші батьки фермери?
Стонер кивнув.
- І ви маєте намір повернутися на ферму після того, як отримаєте диплом?
- Ні, пане, - сказав Стонер і рішучість його голосу здивувала його. Він з деяким подивом подумав про рішення, яке раптом прийняв.
Слон кивнув. - Я можу уявити, що змістовний студент літератури може знайти свої навички недостатньо справними до умовлянь ґрунту.
- Я не повернуся, - сказав Стонер так, як ніби Слон нічого не говорив. - Я точно не знаю, що буду робити. - Він подивився на руки і сказав їм: - Я не до кінця розумію, через що мені доведеться пройти зовсім скоро, коли в кінці року я залишу університет.
Слон сказав: - Нема, звичайно, ніякої необхідності вам його залишати. Наскільки я розумію, ви не маєте ніяких відсторонених цілей?
Стонер похитав головою.
- У вас відмінна залікова книжка. За винятком вашого - він підняв брови і посміхнувся - за винятком вашого огляду англійської літератури на другому курсі, у вас А по всіх курсах англійської мови; нічого нижче В взагалі. Якби ви могли утримувати себе протягом року або близько того до випуску, ви могли б, я впевнений, успішно завершити вашу роботу магістра мистецтв; після якої ви, ймовірно, будете в змозі викладати, поки ви працюєте над вашою докторською. Якщо такого роду речі цікавлять вас взагалі.
Стонер відсунувся. - Що ви маєте на увазі? - спитав він і почув щось на зразок страху в голосі.
Слон нахилився вперед, аж обличчя наблизилось; Стонер побачив як лінії на довгому тонкому обличчі пом’якшились, і почув як сухий глузливий голос стає ніжним і беззахисним.
То ви не знаєте, пан Стонер? - запитав Слон. - Хіба не зрозуміли про себе ще? Ви станете викладачем.
Раптом Слон здався дуже далеким, а стіни офісу відступили. Стонер відчув себе підвішеним широким повітрям, і почув як його голос запитав: - Ви впевнені?
- Я впевнений, - м'яко відповів Слон.
- Як ви можете казати? Як ви можете бути впевнені?
- Це любов, містер Стонер, - весело відповів Слон. - Ви закохані. Все дуже просто.
Це було так просто. Він усвідомив, що кивнув Слону і сказав щось несуттєве. Потім він виходив з кабінету. Губи поколювало, а кінчики його пальців заніміли; він йшов наче уві сні, хоч і був надто зворушений оточенням. Він метнувсь проти полірованих дерев'яних стін в коридорі, думав, що може відчувати тепло і вік дерева; він повільно зійшов вниз по сходах і дивувався жилкам холодного мармуру, який, здавалося, трохи ковзав під його ногами. Голоси студентів в холі стали розрізнені й індивідуальні виступаючи з приглушеного мурмотіння, а їхні обличчя були близькі, і дивні, і знайомі. Він вийшов із Джессі Холл в ранок, і сірість здавалось вже не пригнічувала кампус; це повело його очі назовні і догори в небо, куди він дививсь, як наче там відкривалась можливість, для якої не було імені.
В перший тиждень червня 1914 року, Вільям Стонер, з шістдесятою іншими молодими людьми і кількома молодими леді, отримав ступінь бакалавра мистецтв університету Міссурі.
Щоб відвідати церемонію, його батьки - в запозиченому візочку, запряженому їх старою сірою кобилою - виїхали напередодні, покривши за ніч сорок з гаком миль від ферми, так що прибули до Футів незабаром після світанку, закляклі від безсонної подорожі. Стонер спустився на двір зустріти їх. Вони стояли пліч-о-пліч в морозному вранішньому світлі і чекали коли він наблизиться.
Стонер і батько потиснули руки єдиним швидким плескаючим рухом, не дивлячись один на одного.
- Як справи, - сказав батько.
Мати кивнула. - Твій папа і я приїхали побачити твій випуск.
Якусь мить він мовчав. Потім сказав: - Ви б краще увійшли та щось поснідали.
Вони були на кухні самі; оскільки с тої пори як Стонер прийшов на ферму Фути завели звичку спати допізна. Але ані тоді, ані після того, як батьки закінчили сніданок він не міг змусити себе розповісти їм про ані про зміну планів, ані про своє рішення не повертатися на ферму. Один чи два рази він починав говорити; потім дивився на коричневі обличчя, що голі виростали з їх нового одягу, і думав про довгу подорож, яку вони здійснили і як роками чекали його повернення. Він нерухомо сидів із ними, доки вони не впорались з останньою своєю кавою, і поки Фути не прокинулись і не увійшли на кухню. Тоді він сказав їм, що йому треба йти до університету рано, і що побачить їх там пізніше цього дня, на урочистостях.
Він бродив по університетському містечку, несучи чорну мантію і шляпу, які орендував; вони були важкі та незручні, бо не міг знайти місця залишити їх. Він думав про те, що скаже батькам, і вперше усвідомив остаточність свого рішення, й майже шкодував, що не міг його відкликати. Він відчував невідповідність до цілі, яку так нерозважливо обрав і відчував тяжіння світу, від якого відмовився. Він журивсь власною втратою і втратою своїх батьків, і навіть в своєму жалю почував як віддаляється від них.
Він ніс це почуття втрати з собою протягом випускних урочистостей; коли виголосили його ім'я і він пішов по платформі отримати сувій від безликої людини за м'якою сивою бородою, він не міг повірити в свою присутність, а рулон пергаменту в руці не ніс ніякого сенсу. Він міг думати тільки про матір і батька, які сиділи нерухомо і неспокійно у великому натовпі.
Коли церемонія закінчилась, він поїхав з ними назад к Футам, де вони повинні були залишитися на ніч і почати подорож додому наступного світанку.
Вони сиділи в кінці вітальні Футів. Джим і Серена Фут залишилися з ними на деякий час. Час від часу Джим і Стонерова мати обмінювались ім'ям родича і впадали в мовчання. Батько сидів на прямому стільці, ноги розсунуті, нахилившись трохи вперед, широкими руками обхопивши коліна. Нарешті Фути подивились один на одного, позіхнули й оголосили, що вже пізно. Пішли в спальню, а вони троє залишились самі.
Стояла інша тиша. Батьки, які дивилися прямо у тіні, відкинуті власними тілами, час від часу косилися на свого сина, наче не хотіли турбувати його в його новому надбанні.
За кілька хвилин Вільям Стонер нахилився вперед і заговорив, голос його видався голоснішим й сильнішим, ніж він планував. - Мені слід було сказати вам раніше. Мені слід було сказати вам минулого літа, або сьогодні вранці.
Обличчя батьків були втомленими й невиразними в штучному освітленні.
- Я намагаюсь сказати, що я не повертаюсь з вами на ферму.
Ніхто не рухався. Батько сказав: - В тебе тут є справи скінчити, ми повернемось вранці, а ти приїдеш додому через кілька днів.
Стонер потер обличчя відкритою долонею. - Це - не те, що я мав на увазі. Я намагаюсь сказати вам, що не збираюсь повертатися на ферму взагалі.
Руки батька стиснулись на колінах і він відкинувся на спинку стільця. Він сказав: - В тебе якісь неприємності?
Стонер посміхнувся. - Нічого такого. Я буду вчитися ще рік, може два, чи три.
Батько похитав головою. - Я бачив, як ти пройшов через цей вечір. І агроном казав фермерська школа займає чотири роки.
Стонер намагався пояснити батькові, що він має намір робити, намагався викликати в ньому власне відчуття значущості та цілі. Він чув потік власних слів наче з вуст когось іншого, і спостерігав за обличчям батька, який отримував ці слова, як камінь тримає повторні удари кулаком. Коли скінчив, він сів, зчепивши руки між колін і похиливши голову. Він вслухувався в тишу кімнати.
Нарешті батько поворухнувся на стільці. Стонер подивився догори. Обличчя батьків стояли перед ним; він мало не скрикнув до них.
- Я не знаю, - сказав батько. Його голос був хриплим і втомленим. - Я не уявляв, що це повернеться таким боком. Я думав, що робив найкраще для тебе з того що міг, посилаючи тебе сюди. Твоя мама і я завжди робили все, що могли для тебе.
- Я знаю, - сказав Стонер. Він більше не міг на них дивитися. - З вами все буде в порядку? Я можу повернутися на деякий час цим літом і допомогти. Я можу -
- Якщо ти вважаєш, що повинен залишитися тут і вивчити свої книги, то це те, що ти повинен робити. Твоя мама і я вміємо вести справи.
Мати дивилась на нього, але не бачила. Очі її були щільно заплющені; вона важко дихала, обличчя спотворене, наче від болю, її зажаті кулаки втиснуті у щоки. З подивом Стонер зрозумів, що вона плаче, глибоко і мовчки, у соромі й незручності тих, хто плаче зрідка. Він розглядував її ще хвилину; потім важко підвівся на ноги і вийшов з вітальні. Він відшукав шлях вгору по вузьких сходах, що вели до його мансарди; довгий час він лежав в ліжку і дивився відкритими очима в темряву над собою.
Два тижні потому як Стонер здобув ступінь бакалавра мистецтв, ерцгерцог Франц-Фердинанд був вбитий в Сараєво сербським націоналістом; і до осіні війна настала по всій Європі. Це була тема незмінного інтересу серед старших студентів; вони задавались питанням яку роль у кінцевому рахунку зіграє Америка, та були добре впевнені у власному майбутньому.
Але перед тим майбутнє Вільяма Стонера лежало яскравим, означеним і незмінним. Він бачив його не як потік подій, змін і потенційностей, а як територію попереду, яка чекає на розвідку. Він бачив його як велику університетську бібліотеку, до якої можна добудувати нові крила, до якої можна додати нові книги і з якої можна взяти старі, в той час як справжня її природа залишається практично незмінною. Він бачив майбутнє в інституції якій присвятив себе й яку зрозумів не докладно; він вважав себе змінним в цьому майбутньому, але бачив майбутнє скоріш як інструмент змін, а не об'єкт.
Ближче до кінця того літа, саме перед початком осіннього семестру, він відвідав батьків. Він волів допомогти з літнім врожаєм; проте виявив що батько найняв в помічники Негра, який працював з тихою запеклою завзятістю, завершуючи сам у день майже стільки, скільки Вільям і батько робили разом. Та він виявив, що йому нема чого казати їм; вже, він зрозумів, вони з батьками стали чужинці, і відчував як зростає любов від цієї втрати. Він повернувся до Колумбії на тиждень раніше, ніж збирався.
Він почав обурюватися часом, який йому доводилося витрачати на роботу по фермі Футів. Приходячи з навчання запізно, він відчував необхідність навчання. Іноді, занурений у книги, він турбувався щодо всього того, чого не знав, всього, що не читав; і ясність заради якої він працював руйнувалась, коли він усвідомлював, як мало часу в цьому житті де він має прочитати так багато, щоб вивчити все, що йому треба знати.
Він закінчив курсову роботу на ступінь магістра мистецтв навесні 1915 року і провів літо за написанням своєї дисертації, дослідженням просодій одного з Кентерберійських Оповідань Чосера. Ще до того як скінчилось літо Фут сказав йому, що він більше не потрібен їм на фермі.
Він очікував на своє звільнення і в певних аспектах вітав це; але на мить після того, як це сталося, в нього стався напад паніки. Це було, як наче останній зв'язок між ним і його старим життя був перерізаний. Він провів останні тижні літа на батьківській фермі, кладучи останні штрихи в дисертацію. В цей час Арчер Слон організував для йому, два класи навчання англійської для початківців із новобрибулих першокурсників, в той час як він почав працювати над своєю докторантурою. За це він отримував чотири сотні доларів на рік. Він позабрав збіжжя із крихітної кімнаті на горищі у Футів, яку займав протягом п'яти років, і зняв ще меншу кімнату поруч з університетом.