William Carlos Williams selfportrait

William Carlos Williams

Вільям Карлос Вільямс


Вибрані Вірші


Червоний Колесний Візок
Красная Колесная Тачка
Руські Скоки
Русская Пляска
Запах
Меж Стен
Хуртовина
Натовп На Грі У М'яч
Остаточна Загуба
Спустошене поле
Велика Цифра
Дія
Присвячення Клапотю Землі
Березень
Згадуючи квітень
Юна домогосподарка
Краєвид із Падінням Ікара

Червоний Колесний Візок

Так багато залежить
від

червоного колеса
візка

що блищить дощовою
водою

по той бік білих
курчат.

Красная Колесная Тачка

Так много зависит
от

красного колеса
тачки

остеклененной водой
дождя

по ту сторону белых
кур.

Руські Скоки

Якщо я коли моя дружина спить
і дитина і Кейтлін
сплять
і сонце білополомінний диск
в шовкових туманах
над сяючими деревами, - 
в своїй північній кімнаті
танцюю голий, гротескний
перед дзеркалом
махаючи сорочкою над головою
і співаю м’яко собі самому:
“Я самотній, самотній.
Я самотнім народжений бути.
Так я й найкращій!“
І обожнюю руки свої, обличчя
плечі, боки, сідниці
супроти вимальованої жовтим тіні, -

хто скаже що я не
щасливий геній власної домівки?

Русская пляска

Если я, когда моя жена спит,
И ребенок и Кетлин
Спят
И солнце - белопламенный круг
В нежных туманах
В сияющих деревьях, - 
Если я, в своей северной комнате
Танцую голый, смешной
Перед зеркалом
Кручу вокруг головы рубашку
И пою мягко себе самому:
“Я одинок, я одинок.
Я одиноким быть рожден,
И в этом лучший!”
Если я обожаю свои руки, свое лицо,
Свои плечи, бока, ягодицы
В тени рисованные желтой, -

Кто скажет что я не
Счастливый гений своего дома?

Запах

О, сильнозаостренный и глубоко порожний
нос мой! Чего ты не обоняешь?
Что за бестактные ослы мы с тобой, ты и я, костяшный нос,
всегда неразборчивый, всегда бесстыдный,
и теперь это скислые цветы забрызганных
тополей: нагнившая пульпа на сырой земле
между ними. С какой глубокой жаждой
мы торопим наши желания
рассортировать ароматы проходящей весны!
Можешь ли ты не привередничать? Можешь ли ты не запасать в прок свои обожания
для чего-то не столь нелюбимого? Что дева принесет
нам, как думаешь, если мы продолжим в том же духе?
Должен ли ты попробовать все? Должен ли ты знать все?
Должен ли ты во всем принять участие?

Меж Стен

Черные крылья
той

больницы где
ничто

не взрастит л`жи`т
пепелище

в котором сияют
осколки

разбитой зеленой
бутылки

Хуртовина

Сніг:
роки люті змінюються
годинами, які поволі стікають – 
хуртовина
завиває власну вагу
глибше й глибше в три дні
чи шістдесят років, га? Тоді
сонце! безлад
жовтих і синіх клаптів –
Волохаті виглядом дерева виступають
в довгих провулках
над дикою самотою.
Людина обертається а там –
її самотній трек розтягнутий
над світом.

Натовп на грі у м’яч

Натовп на грі у м’яч
рухається одностайно

духом даремності
що захоплює їх – 

всі хвилюючі деталі
переслідування

і втеча, помилка
спалах генія – 

всю до кінця зберегти красу
до вічного – 

Так в деталях вони, натовп
прекрасні

до них
застережені всупереч

салютують й викликають – 
це живе, отруйне

воно посміхається зловісно
слова його ріжуть – 

Галаслива жінка з
матір'ю отримують це – 

Єврей сприймає це безпосередньо – це
вбивче, страшне – 

Це Інквізиція, це
Революція

Це краса сама по собі
що живе

день за днем в них
марно – 

Це є
силою їх обличь 

Це літо, це сонцестояння
цей натовп 

підбадьорює, цей натовп сміється
детально

постійно, серйозно
без думки

Остаточна Загуба

Був мерзлий день.
Ми поховали кішку,
потім взяли її коробку
й запалили
на задньому дворі.
Ті блохи, що збігли
землі і вогню
померли від холоду.

Спустошене поле

Неосяжне й сіре, небо
є симулякром
до усього крім того чиї дні
неосяжні й сірі, і –
У довгих, сухих травах
козел гойдається
із сопітом вивчаючи землю.
- голова моя в повітрі
але хто я…?
І здивоване серце моє калатає
від думки про любов
неосяжну й сіру
що нудиться мовчки наді мною.

Велика Цифра

Серед дощу
і світла
я побачив цифру 5
в золоті
на червоному
пожежна
рушить
тяжно
непомітно
до ляску дзвонів
сирени виють
і колеса турготять
через нічний город.

Дія

Там були рози, у дощу.
Не ріж їх, благав я.
Вони не триватимуть, відповіла вона.
Але вони такі красиві там де є.
Ах, всі ми колись були красиві, сказала вона,
і зрізала їх і дала мені їх до рук.

Присвячення Клапотю Землі

Цей клапоть землі
що дивиться в води цієї затоки
присвячений живій присутності
Емілі Дікінсон Веллком
яка народилась в Англії, одружилась;
втратила чоловіка і з
п’ятирічним сином
поплила у Нью-Йорк на двощогловику;
прийшла на Азори;
продрейфувала на мілину Вогняного Острову,
зустріла другого свого чоловіка
у Бруклінському пансіоні,
поїхала з ним до Пуерто-Ріко
народила ще трьох дітей, втратила
другого чоловіка, жила скрутно
вісім років в Ст. Томасі,
Пуерто-Ріко, Сан-Домінго, відіслала
старшого сина у Нью-Йорк,
втратила доньку, втратила свою “крихітку”,
забрала двох хлопців
старшого сина від другого шлюбу
випестувала їх – що вони були
без матері – билась за них
проти іншої бабусі
і тіток, привозила їх сюди
літо за літом, захищала
тут себе від крадіїв,
штормів, сонця, вогню,
від мух, від дівчат
що приходили нюшкувати, від
засухи, від бур’янів, штормових хвиль,
сусідів, ласиць, які крали її курей,
від слабкості власних рук,
від зростаючої сили
хлопців, від вітру, від
каменів, від порушників,
від податків, від власного розуму.

Вона копала цю землю своїми руками,
панувала над цим зеленим клапотем,
шельмувала старшого сина
за його купівлю, жила тут п’ятнадцять років,
досягла остаточної самоти і – 

якщо вам нема чого віддати цьому місцю
окрім власного хребта, - тримайтеся подалі.

Березень

I

Зима в цьому кліматі довга
і весна - справа кількох днів
лише, - квітка чи дві здійнялись
з бруду або серед вологого листя
або що краще проти ненадійної
напасти вітру, й неба сяючого
дражницькі, тоді зачинившись у чорне
й раптом, з лютими пащами.

II

Березень,
ти нагадав мені про
піраміди, наші піраміди -
роздягнені на полірованому камінні
що взялось захищати їх!
Березень,
ти як Фра Анжеліко
у Ф’єзоле, малюєш по гіпсу!

Березень,
ти як зграя
молодих поетів що не вивчила
благословення тепла
(або забула його).
В будь-яку міру -
я рушу писати поезію
по тепло що в ній тут
й по самотність -
вірш, який матиме тебе
у цим Березні.

III

Бач!
Ашур-бан-і-пал,
король лучників, кінних,
в синій і жовтій емалі!
з намальованими луко-лікими левами
що стоять на задніх лапах,
ікла оскалені! його стріли
наїжилися в їх горлянках!

Священні бико-дракони 
у барельєфі  цегляної кладки
маршують - в чотири ряди -
вздовж священного шляху
Новуходоносорової тронної зали!
Вони сяють на сонці,
вони, ті що марширують -
марширують під пилом
десяти тисяч брудних років.

Тепер -
вони знов входять в розквіт!
Бач їх!
маршують недвижно, оголені
бурями з мого календарю
- вітри, що дують пісок назад!
вітри, що алеють бруд!
вітри, які невідомою хитрістю
вишпурнули вгору чорну армію
що через кирку і лопату!
гола процесія до
бога, Мардука!

Крайові клянуть і риють
за плату викопних драконів
навсторч хвости і священні бики
по черзі -
у чотири ряди -
кладуть шлях до давнього вівтарю!
Крайові риють у старих стін -
вириваючи мені теплоту - вириваючи мені солодку самотність
високо емальованих стін.

IV

Моя друга весна -
минула в монастирю
із гіпсовими стінами - у Ф’єзоле
на горі над Флоренцією.
Моя друга весна - малювала
незайману  - у блакитному ореолі
сидячу на триногому дзиглику,
руки схрещені -
вона ретельно серйозна
й недвижна
дивлячись ангела
з кольоровими крилами
у напівуклоні перед нею -
та посміхаючись - очі ангела
тримають очі Марії
як зміїні тримають птичі.
На землі квіти,
дерева в листі.

V

Але! тепер до бою!
Тепер до вбивства - тепер до реальної речі!
Моя третя весна наближається!
Вітри!
Хиляться, серйозно як незаймана,
шукаючи, шукаючи квітів Березня.

Шукаючи
квітів, що ніде не знайти,
вони в’ються серед голого гілля
у ненажерливім запалі -
вони розвивають сніг
шукаючи під ним -
вони - вітри - змієподібні
ревуть серед жовтого очерету
шукаючи квітів - квітів.

Я скачу серед них
шукаючи єдину квітку
в якій мені зігрітися!

Я глузую з  усього цього сміху
страждання -
моє власне голодне страждання.

Протиріжучі вітри
б'ють проти мене
освіжаючі власну лють!

Входіть, добрі, холодні приятелі!
Немає в нас квітів?
Кинь виклик тоді навіть з більшим
відчаєм ніж будь-коли
простягненим і змерзлим!

Та хоч ти простягнений і змерзлий -
думай про синіх биків Вавілону.

Розкинь себе над
їх порожніми трояндами -
ріж дико!

Але -
думай про розмальований монастир
у Ф'єзоле.

Згадуючи квітень

Ти кажеш любов це, любов інше:
Тополеві вінчикі, івові кучерики
вітер і дощовий гребінь,
дзинчання й краплі, дзинчання й краплі -
гілля несеться порізно. Хах!
Любов навіть не навідувала цю місцевість.

Юна домогосподарка

О десятій ранку юна домогосподарка
Рухається поруч у негліже позад
дерев’яних стін дома свого чоловіка.
Я їду самотньо в автівці.

Тоді вона знов йде до узбіччя
кликати лідничника, рибника, й стоїть
розгублена, разкорсечена, з підгорненими
прямими кінцями волосся, і я порівнюю її
із палим листям.

Безшумні колеса моєї автівки
Рушать із хрустким звуком поверх
сухого листя що я зминаю і минаю посміхаючись.

Краєвид із Падінням Ікара

Згідно Брейгелю
як Ікар падав
стояла весна

фермер плужив
власне поле
вся пишнота

року було
збуджувалась дзвоном
сама собою

спітніла на сонці
що плавило
віск крил

незначно
біля узбережжя
стався

сплеск ледь непомітний 
це було
Ікарове занурення