Далі Внизу

Точнісінько три роки тому я була приміщена в санаторій Др. Моралеса в Сантандері, Іспанія, - Др. Пардо, з Мадріду, та Британський Консул проголосили мене невиліковно божевільною. Відтоді як я несподівано зустріла тебе, кого визнала за найчистозорішого зі всіх, я почала тиждень тому збирати нитки, що мали би провести мене через початковий кордон Знання. Я мусила пережити увесь цей досвід знов, оскільки, чинячи так, я вірила, що стану тобі у пригоді, так само, як я покладала, що ти станеш у допомозі в моїй подорожі поза ту межу, тримати мене видимою, та давати мені змогу одягати і знімати за бажанням маску, що стане моїм щитом проти ворожості Конформізму.

Перш ніж прийняти дійсні факти мого досвіду, я хочу сказати, що вирок, накладений на мене суспільством у той самий час, був вірогідно, навіть напевно, від бога, оскільки я не переймалась важливістю здоров'я, я маю на увазі абсолютну необхідність здорового тіла, запобігти катастрофи у вивільненні розуму. І що більш важливо, необхідністю іншим бути зі мною, так щоб нам живити один одного знанням і так конститувати Ціле. Я була не достатньо свідома в той час зрозуміти вашу філософію. Час не прийшов мені зрозуміти. Те, що я прагну тут виразити в крайній якості було лише ембріоном знання.

Я починаю, таким чином, з того моменту коли Макса було взято до концентраційного табору вдруге, під конвоєм жандарма, що носив рушницю (травень 1940). Я мешкала в Сан-Мартен-д'Ардеш. Кілька годин я ридала, внизу в селі; тоді піднялась знов, до власного дому, де, двадцять чотири години, вдавалася до вимушеного блювання, що викликалось питтям води з помаранчевими пелюстками і переривалось короткою дрімотою. Я сподівалась, що мій жаль зменшиться через ці спазми, що рвали мій шлунок як землетруси. Тепер я знаю, що це був лише один з аспектів цих блювань: я зрозуміла несправедливість суспільства, я бажала перш за все очистити себе, тоді підпасти під його брутальне невігластво. Мій шлунок був місцем цього суспільства, але також і місцем де я єдналася з усіма елементами землі. Він був дзеркалом землі, відображення якого реальне настільки ж, як і відображення людини. Це дзеркало - мій шлунок - вивільнялось товстих шарів бруду (прийнятих формул) в порядку вірно, чисто, і чесно відобразити цю землю; і коли я кажу "цю землю" я маю на увазі, звісно, всі землі, зірки, сонця в небі й на землі, також як всі зірки, сонця, і землі мікробів сонячної системи.

Чотири тижні я їла дуже обмежено, ретельно цураючись м'яса, й пила лише вино та спиртне, живлячись тільки картоплею та салатом, мірою, мабуть, дві картоплі на день. Ефект полягав у тому, що я спала дуже добре. Я працювала над власною лозою, шокуючи селян своєю стійкістю. Був вже майже День Святого Іоана, лози починали квітнути, їх треба було часто обприскувати сіркою. Також я працювала над картоплею, і чим більше пітнила, тим більше мені це подобалось, оскільки означало, що я очищуюсь. Я приймала сонячні ванни, а моя фізична міць була такою, якої я ніколи не знала ані до того, ані опісля.

Різні події мали місце у зовнішньому світі: колапс Бельгії, вторгнення Німеччини у Францію. Все це цікавило мене дуже мало й я не мала страху стосовно себе. Село заповнилося Бельгійцями, і якісь солдати, що увійшли в мій дім, звинуватили мене у шпигунстві й погрожували розстріляти на місці, оскільки хтось вночі шукав равликів, із ліхтарем, біля мого будинку. Їх погрози насправді вразили мене дуже мало, оскільки я знала, що не приречена померти.

Після трьох самотніх тижнів прибула Катерина, англійка, дуже стара моя подруга, прилетівши з Парижу із Мішелем Лукасом, угорцем. Минув тиждень і я впевнилась, що вони не бачать в мені нічого незвичайного. Одного дня, тим не менш, Катерина, що довгий час перебувала під опікою психоаналітиків, умовила мене, що моя позиція зраджує несвідоме бажання вдруге звільнитись свого батька: Макса, якого я маю ліквідувати, якщо хочу жити. Вона умовляла мене кинути карати себе та придивитись іншого коханця. Я думаю вона помилялась, коли казала, що я караю себе. Я думаю вона інтерпретувала мене фрагментарно, що гірше ніж не інтерпретувати взагалі. Тим не менш, роблячи так, вона поновила мене в сексуальному бажанні. Я відчайдушно спробувала спокусити двох молодих людей, але без успіху. Вони б з мене нічого не отримали. І я лишилась сумно незайманою.

Німці швидко наближались; Катерина лякала мене й благала поїхати з нею, кажучи, що якщо я відмовлюсь, вона залишиться теж. Я погодилась. Я погодилась з усім, оскільки, в моїй еволюції, Іспанія являла для мене Відкриття. Я погодилась, оскільки очікувала отримати візу в Максів паспорт у Мадриді. Я все ще почувалась прив'язаною до Макса. Цей документ, що підточував його образ, став сутністю, як наче я брала Макса з собою. Я погодилася, дещо торкнута аргументами Катерини, що перегонялись в мене, година за годиною, зростаючим жахом. Для Катерини німці означали згвалтування. Я цього не боялась, не надавала цьому важливості. Що викликало паніку, яка зростала в мені, так це думка про роботів, бездумних, безплотних істот.

Майкл і я вирішили податися в Бур-Сент-Андеоль забезпечити дозвіл на виїзд. Жандарми, цілком індиферентні й незацікавлені, продовжували палити цигарки та відмовлялися дати нам трохи паперу, барікадуючись за фразами на кшталт "ми не можемо нічого з цим зробити". Ми були невзмозі поїхати, хоча я знала, що наступного дня ми поїдемо. Ми пішли до нотаріуса, де я розібралась із власником Мотель дес Турістес Сан Мартін, моїм домом й усією моєю власністю. Я повернулась додому й провела всю ніч ретельно розбираючи речі, які мала намір взяти з собою. Всі вони вміщувалися у саквояж, що ніс, під моїм ім'ям, маленьку бронзову, приміщену в шкіру, пластину, на якій було написане слово ОДКРОВЕННЯ.

В Сан-Мартене, наступного ранку, шкільна вчителька дала мені папери, проштемпельовані муніципалітетом, що дозволяли нам відправитися. Катерина тримала авто напоготові. Вся моя сила волі напружувалась навколо цього від'їзду. Я потороплювала друзів. Виштовхнула Катерину до авто; вона взялася за кермо; я сіла поміж нею і Майклом. Авто стартувало. Я була впевнена в успіху подорожі, але страшно мучилась, боючись складнощів, які вважала неминучими. Ми їхали нормально, коли за двадцять кілометрів від Сан-Мартену авто зупинилось - затисло гальма. Я чула як Катерина прокзала: "Затисло гальма." "Затисло!" Я, теж, була затиснена, силами, чужими моєму свідомому бажанню, що паралізували також і механізм авто. Це було першою стадією моєї ідентифікації із зовнішнім світом. Я була автом. Авто затислось через мене, оскільки мене, теж, було затиснуто поміж Сан-Мартеном і Іспанією. Я страхалась власної влади. На той час я все ще була обмежена своєю власною сонячною системою, і була не свідома систем інших людей, важливість яких розумію тепер.

Ми їхали всю ніч. Я бачила перед собою, на дорозі, вантажівки із ногами і руками, що звисали позад, але будучи невпевненою у собі, могла тільки сказати сором'язливо: "Попереду нас вантажівки," єдине з'ясувати якою буде відповідь. Коли вони казали: "Дорога широка, ми їх об'їдемо", я почувалась впевненою; але я не знала чи бачили вони чи ні, що перевозилось у цих вантажівках, сильно побоюючись, що викличу в них підозри, і ставала жертвою сорому, що паралізовував мене. Дорога була уставлена чергами трун, але я не заходила приводу привернути увагу до цього незручного предмету. Ті вочевидь були людьми вбитими німцями. Я була дуже налякана: все смерділо смертю. Пізніше я взнала, що то було велике військове кладовище в Перпіньяні.

У Перпіньяні, о сьомій ранку, у готелях не було кімнат. Мої друзі залишили мене в кафе; відтоді я не мала спокою: я була переконана, що відповідаю за друзів. Я вважала, що немає сенсу звертатись до вищих органів влади, якщо ми хочемо перетнути кордон, і розмірковувала над порадами чистильників взуття, офіціантів кафе, і перехожих, які, вважала я, були наділені величезною владою.

Ми мали зустрітися, в точці за два кілометри від Андорри, з двома Андоррцями, які були повинні перевести нас через кордон в обмін на подарунок нашого авто. Катерина і Майкл дуже серйозно сказали, що краще мені утриматись від розмов. Я погодилась і впала у добровільну кому.

Коли ми досягли Андорри, я не могла ходити прямо. Я ходила як краб; я втратила контроль над емоціями: спроба зійти сходами знов привела би до "затиснення".

В Андоррі - закинутій і забутій богом країні - ми були першими біженцями, прийнятими в Готель де Франс маленькою служницею, яка несла цілковиту відповідальність за те дивно порожнє господарство.

Мої перші кроки в Андоррі означали для мене те, що перші кроки на канаті означають для акробата. Вночі, мої роздратовані нерви імітували шум річки, що невтомно текла по якомусь камінню: гіпнотичний, монотонний.

Вдень, ми спробували пройтись на гірський схил, але як тільки я наважилася піднятися найменшим пагорбом, мене затисло як Катеринин Фіат, і я була змушена лізти знов вниз. Мій біль остаточно мене затис.

Я зрозуміла що мій біль - мій розум, якщо хочете, - боляче намагався поєднати себе з моїм тілом; мій розум не міг більше виражати себе не впливаючи безпосередньо на тіло - матерію. Пізніше це проявиться на інших об'єктах. Я намагалась зрозуміти це власне вертіго: що моє тіло більше не підкоряється формулам встановленим в розумі, формулам старого, обмеженого Глузду; що моя воля більше не зчеплена із можливостями руху, а від так моя воля більше не мала ніякої влади; по-перше було необхідно ліквідувати паралізуючий мене біль, тоді шукати співзвуччя між горами, моїм розумом та моїм тілом. Щоб бути здатною рухатись в цьому новому світі, я звернулась до мого спадку британської дипломатії й відклала в бік силу волі, шукаючи розуміння між горами, моїм тілом і розумом через витонченість.

Одного дня я пішла в гори сама. Спочатку я не могла лазити; лежала обличчям на схилі із відчуттям, що цілком поглинута землею. Коли я зробила перші кроки по схилу, в мене виникло фізичне відчуття ходьби із величезним зусиллям в якійсь речовині, густій як бруд. Поступово, тим не менш, відчутно й видимо, все стало легше, і через кілька днів я стала здатна виписувати стрибки. Я могла збиратись вертикальними стінками так само легко як будь-який козел. Мені дуже рідко було боляче, і я опанувала можливість дуже тонкого розуміння, якого раніше не відчувала. Врешті решт, я навчилась робити оманні кроки і доволі легко мандрувати навколо серед каменів.

Очевидно, що для звичайного містянина, це мало братись у дивному і божевільному аспекті: добре вихована молода англійка стрибає з каменя на камінь, розважаючи себе в подібний ірраціональний спосіб: це мало викликати негайні підозри щодо мого ментального балансу. Я мало замислювалась над тим впливом, який мої експерименти матимуть стосовно людей, якими я була оточена, та, під кінець, вони перемогли.

Слідуючи своєму пакту з горами - відтоді як змогла легко рухатись найзабороненішими місцями - я запропонувала собі домовленість із тваринами: кіньми, козлами, птахами. Це здійснювалось через шкіру, через певного роду мову "дотику" , що я знаходжу важким для описання тепер, коли мої почуття втратили гостроту сприйняття, якою володіли в той час. Фактом залишається те, що я можу ходити серед тварин там, де інші людські істоти обертають їх у стрімкий політ. Протягом прогулянки із Майклом і Катериною, наприклад, я побігла вперед доєднатися табуну коней. Я взаємно ласкалась із ними в той час як прибуття Катерини і Майкла змусило їх втекти геть.

Все це мало місце в Червні та Липні, і біженці накопичувались. Майкл слав депешу за депешою моєму батькові в намаганні забезпечити візи в Іспанію. Нарешті кюре приніс дивний і дуже брудний клаптик паперу, що походив від я не знаю якого агента з ділових зв'язків батька, ІСІ (Імперіал Кемікалз), що мав дозволити нам продовжити подорож. Двічі вже ми намагались перетнути іспанський кордон: третя спроба виявилась вдалою, заідяки клаптику паперу кюре. Катерина і я досягли Сеу-д'Уржель. Майкл на жаль не міг переїхати. Вдвох тоді поїхали ми Фіатом до Барселони.

Я була дещо приголомшена в'їздом в Іспанію: я думала, що це моє королівство; що червона земля це запекла кров Громадянської Війни. Я була задушена мертвими, їх тьмяною присутністю в цьому розірваному краєвиді. Я перебувала в стані великої екзальтації коли тим вечором прибула в Барселону, впевнена, що ми дістанемось Мадриду, так швидко як тільки можливо. Я відповідно переконала Катерину кинути Фіат в Барселоні; наступного дня ми сіли на потяг до Мадриду.

Той факт, що я розмовляла мовою, якої не знала, був важливим: я не була обтяжена передвзятим поняттям слів, та лише наполовину розуміла їх сучасне значення. Це робило можливим мені облікати найзвичайнісенькі вирази герметичною важливістю.

В Мадриді ми заселились у Готель Інтернаціональ, біля залізничної станції, змінивши його пізніше на Готель Рома. В Інтернаціоналі ми вечеряли в ту першу ніч на даху; бути на даху відповідало моїй нагальній потребі, оскільки я виявила себе там в ейфорійному стані. В політичному безладі й спекотному теплі, я переконала себе, що Мадрид це світовий живіт і що я обрана по завдання відновити цей орган травлення до здоров'я. Я вірила, шо увесь біль, що зібрався в мені нарешті розчиниться, і це пояснювало мені силу моїх емоцій. Я вірила, що здатна нести цю жахливу вагу й витягти з неї рішення для усього світу. Дизентерія, якою я пізніше страждала, була нічим іншим як хворобою Мадриду, що набув форми в моєму кишковому тракті.

Кілька днів потому, в Готелі Рома, я зустріла голландця, Ван Гента, що був гебреєм, та якось пов'язаним із нацистським урядом, який мав сина, що працював на Імперіал Кемікалс, англійську компанію. Він продемонстрував мені свій паспорт, сповнений свастик. Більш ніж будь-коли я прагнула віддалити себе від всіх соціальних принуждень; стосовно цього я презентувала свої папери невідомій особі та намагалась віддати Ван Генту паспорт Макса, але він відмовився його взяти.

Ця сцена мала місце в моїй кімнаті; чоловічій погляд був мені болючим, наче загоняв в очі шпильки. Коли той відмовився брати Максів паспорт, пам'ятаю, я відповіла: "Ах! Я розумію, я маю вбити його власноруч," тобто від'єднатися від Макса.

Невдоволена тим, що віддала документи, я почувалася забов'язанною позбавитись усього. Одного вечора, коли я сиділа із Ван Гентом на терасі кафе, дивлячись як мимо линуть мадридці, я відчула, що вони маніпулюються його очима. В цей момент він вказав мені, що на мені більше немає броші, що я купила кілька митей тому як знак мадридських скорбот. Тоді він додав: "Подивіться в свою сумочку і ви знайдете її там". І дійсно, знак був там. Для мене це було додатковим доказом мерзенної сили Ван Гента. У відразі, я підхопилась на ноги і увійшла в кафе, із твердим наміром роздати все, що мала в сумці, офіцерам, які там були. Ніхто з них не візьме. Мені здається, що вся ця сцена мала місце у дуже короткому проміжку часу; тим не менш раптом я виявила себе саму із групою офіцерів Рекете. Ван Гент щез. Хтось з чоловіків підвівся і заштовхнув мене в авто. Пізніше, я опинилася перед будинком, вікна якого були оздоблені кованими залізними балконами, в іспанському стилі. Вони затягнули мене в кімнату, вбрану в китайському стилі, кинули на ліжко, і, зідравши одяг, один за іншим мене згвалтували.

Я давала такий опір, що вони нарешті втомилися й дозволили мені підвестися. Поки намагалася полагодити одяг перед дзеркалом, я побачила, що один з них відкрив мою сумочку і все звідти витяг. Ця дія здалась мені абсолютно нормальною, як і його вчинок пропахнути мені голову флаконом одеколону.

Це трапилось, вони затягли мене кудись близ Ель Ретіро, у великому парку, де я блукала, загублена, в розірваному одязі. Нарешті мене підібрав полісмен, що відвів мене назад у готель, де я зателефонувала Ван Генту, який спав - була, здається, третя ранку. Я вважала, що моя історія змінить його позицію щодо людей на землі, але він розлютився, образив мене і кинув слухавку. Я піднялась у кімнату й знайшла на постелі нічні сорочки, що належали Катерині, які покоївка помилково туди поклала. Я уявила що Ван Гент, визнаючи мою силу, вибачився і надіслав їх у подарунок. Здавалося необхідним мені негайно ці сорочки випробувати. Решту ночі я провела приймаючи холодні ванни й вдягаючи нічні сорочки, одну за іншою. Одна була з блідого зеленого шовку, інша рожева.

Я все ще була переконана, що це Ван Гент загіпнотизував Мадрид, його людей і його рух, він обернув людей на зомбі і розсіяв страждання наче частки отруйної цукерки в порядку зробити з усіх рабів. Одної ночі, із розірваними і розкиданими по вулиці газетами, що я покладала були гіпнотичним приладом, використаним Ван Гентом, я стояла у дверей готелю, страхаючись бачити як в Аламейді мимо йдуть люди, що здавалися зробленими з деревини. Я побігла на дах готелю й заридала, дивлячись на заковане внизу під ногами місто, - місто, звільнити яке було моїм обов'язком. Зійшовши в кімнату Катерини, я благала її подивитись мені в обличчя; сказала їй: "Чи ти не бачиш, що це точне відображення світу?" Вона відмовилась слухати мене і випхала з кімнати.

Зійшовши в лоббі готелю, я знайшла там, серед інших, Ван Гента з його сином, що звинуватили мене у божевіллі, непристойності, й т.д.; безсумнівно вони були налякані моїм вечірнім подвигом із газетами. На тому я вибігла в громадський сад і грала там кілька митей в траві, до розваги всіх перехожих. Офіцер Фаланги привів мене назад у готель, де я провела ніч знов і знов приймаючи холодні ванни.

Для мене Ван Гент був моїм батьком, моїм ворогом, і ворогом людства; я була єдина, хто міг здолати його; здолати його було необхідно, щоб зрозуміти. Він давав мені цигарки - вони були рідкістю в Мадриді - й одного ранку, коли я була дещо схвильована, на мене зійшло, що мій стан був таким не тільки через природні причини, а його цигарки були з наркотиками. Логічним висновком з цієї думки було донести на Ван Гентову страшну силу владі, а тоді продовжити звільняти Мадрид. Згода між Англією та Іспанією здавалась мені кращим рішенням. Таким чином я зателефонувала в британське посольство і побачилась там із консулом. Я прагнула переконати його, що Світова Війна була влаштована гіпнотично групою людей - Гітлером і Ко - що в Іспанії були представлені Ван Гентом; що здолати його буде задовільняти розумінню його гіпнотичної сили; тоді ми зупинимо війну і визволимо світ, що "затисло", як мене і Катеринин Фіат; що замість безцільного блукання економічними і політичними лабиринтами, важливо вірити в нашу метафізичну силу і розділяти її зі всіма людськими істотами, що таким чином будуть звільнені. Цей добрий британський громадянин відразу збагнув, що я божевільна, і зателефонував лікарю, на ім'я Мартінез Алонзо, який, будучи одразу проінформований про мої політичні теорії, із ним погодився.

Того дня, моя свобода добігла кінця. Мене було замкнено в кімнаті готелю, в Рітці. Я почувалась повністю задоволеною; я випрала одяг і виготовила різні церемоніальні вбрання з ванних рушників у підготуванні мого візиту до Франко, першої особи бути звільненою від гіпнотичного сомнамбулізму. Як тільки він буде звільнений, Франко дістанеться порозуміння із Англією, тоді Англія з Німеччиною, й т.д. Тим часом, Мартінез Алонзо, ретельно заплутаний моїм станом, квартами згодовував мені бромід і постійно благав не лишатися голою коли офіціанти приносять мені їжу. Він був охоплений панікою та висміював мої політичні теорії, а після п'ятнадцятиденної голгофи втік у готель на морському узбережжі в Португалії, залишивши мене під опікою свого друга-лікаря, Альберто Н.

Альберто був симпатичний; я намагалась спокусити його, як сказала собі: "Ось мій брат, що прийшов звільнити мене від батьків." Я не насолоджувалась любов'ю від зникнення Макса і дуже сильно того бажала. Нажаль Альберто, теж, був круглим дурнем і, ймовірно, до того ж підчихвістом. Насправді, я думала, що його тягне до мене, більш того тому, що він був свідомий сили Папи Каррінгтона і його мільйонів, представлених в Мадриді ІСІ. Альберто виводив мене, і знов я насолоджувалась певним видом тимчасової свободи. Але не довго.

Кожен день я дзвонила голові ІСІ в Мадриді; скоро він втомився від моїх візитів, здебільшого оскільки я приходила просвітити його стосовно політики і викривала його, купчачи із Папой Каррінгтоном і Ван Гентом, за дріб'язковість, велику дріб'язковість, та неабияку нешляхетність; і теж йому, його дружині, його покоївкам, служницям готелю, і будь-кому, хто слухатиме. Він викликав якогось Др. Пардо і підбив мене просвітити того стосовно справ у світі. Невдовзі я знайшла себе ув'язненою в санаторії повному монахінь. Це також тривало недовго; монахині виявились нездатні зі мною впоратись. Мене було неможливо замкнути, - ключі так вікна не були мені завадами; я вешталась по всьому помешканню, шукаючи дах, що я вважала своїм вірним місцем проживання.

Через два чи три дні, голова ІСІ сказав мені, що Пардо та Альберто відвезуть мене на пляж в Сан-Себастьяні, де я буду абсолютно вільною. Я вийшла з дому монахінь і сіла в авто, що прямувало на Сантандер. … Шляхом мені давали люмінал, тричі, й ін'єкцію в хребет: системна анастезія. Так я була передана, кадавром, Др. Моралесу в Сантадері.

ВІВТОРОК 24 СЕРПНЯ 1943

Боюсь я починаю дрифтувати у фікшн, правдоподібний, але не повний, позбавлений деяких деталей, які я сьогодні не можу воскресити, що просвітили б нас. Цього ранку, ідея яйця знов з'явилась в моєму розумі і я думала, що в змозі використати те як кристал, подивитись на Мадрид в ці дні Липня і Серпня 1940 - бо чому б їм не містити моєго власного досвіду також, як і минулої та майбутньої історії Всесвіту? Яйце - це макрокосм і мікрокосм, лінія занурення між Великим і Малим, що дає змогу побачити ціле. Володіти телескопом без іншої важливої половини - мікроскопа - здається мені символом найтемнішого нерозуміння. Завданням правого ока є дивитись в телескоп, поки ліве дивиться в мікроскоп.

В Мадриді я ще не знала страждання "в самій його суті"; я мандрувала в невідоме з нахабством та зухвалістю невігластва. Коли я задивлялась на афіші на вулицях, я бачила не лише комерційні та корисні якості консервованого краму Мр. Х, але й герметичні відповіді на свої запити - коли я читала АЗАМОН КОМПАНІ або ІМПЕРІАЛ КЕМІКАЛЗ, я також читала ХІМІЯ Й АЛХІМІЯ, секретну телеграму, адресовану мені під виглядом виробника сільськогосподарської техніки. Коли телефон дзвонив або лишався мовчазним, відповідаючи, або відмовляючись відповідати мені, він був внутрішнім голосом загіпнотизованих людей Мадриду (тут не приховано ніякого символу, я висловлююсь буквально). Коли сиділа за столом із іншими людьми в лоббі Готелю Рома, я чула вібрації істот так само чисто як і голоси - я розуміла з якої саме вібрації кожна позиція стосовно життя, її рівень влади, й її доброзичливість чи ворожість стосовно мене. Більше не потрібно було перекладати шуми, фізичні контакти, або відчуття в раціональні терміни слів. Я розуміла будь-яку мову в її особистих володіннях: шуми, відчуття, кольори, форми, й т.д. - і все знаходило зворотній відгук в мені й давало мені точну відповідь. Коли я прислухалась до вібрацій, спиною до дверей, я точно знала чи то Катерина, Майкл, Ван Гент, або його син, входять у їдальню. Коли я дивилася в очі я взнавала господарів, рабів та (небагатьох) вільних людей.

Я обожнювала себе в такі моменти. Я обожнювала себе оскільки бачила себе повною - я була всім, все було в мені; я раділа, бачачи як мої очі стають дивними сонячними системами, запаленими своїм власним світлом; мої рухи, широкий і вільний танок, в якому все ідеально віддзеркалювалось кожним жестом, прозорий і впевнений танок; мої кішки, що вібрували відповідно Мадридському болючому травленню, задовольняли мене скільки могли. В той час Мадрид співав "Лос ойос вердес" (Зелені Очі), за віршем, здається, Гарсіа Лорки. Зелені очі завжди були мені братніми, а тепер вони були Майкловими, Альбертовими, і того молодика з Буенос Айреса, що я зустріла в потязі з Барселони до Мадриду. … Зелені очі, очі моїх братів, що вкрадуть мене, нарешті, в батька. Мене захоплювали дві інші пісні: "Ель барко велеро" (Рибацький човен), що мав принести мене до Невідомого, та "Бей мір біст дю шьон", що співалась будь-якою мовою і яка, думаю, заповідала мені влаштувати мир на землі.

На той час в мене припинились менструації, - функція, що з'явиться знов тільки через три місяці, в Сантадері. Я трансформувала кров у всеохопну енергію - маскулінну й фемінну, мікрокосмічну і макрокосмічну - та у вино, яке пили місяць і сонце.

Тепер я маю продовжити історію з моменту коли я вийшла з під анестезії (десь між дев'ятнадцятим та двадцять п'ятим серпня 1940). Я прокинулась в маленькій кімнаті без вікон назовні, єдине вікно виглядало в стіну праворуч, що відділяла мене від наступної кімнати. В лівому куті, лицем до ліжка, стояла дешева шафа з лакованої сосни; праворуч, нічний столик у тому ж стилі, з мармуровим верхом, маленька шафа, і, під нею, порожній простір під кімнатний горщик; також стілець; біля нічного столику були двері, що, я взнала пізніше, вели до ванної; прямо переді мною, скляні двері вели в коридор та до інших дверей заставлених тьмяним склом, що я жадібно роздивилась, оскільки те було чистим і сяючим, і я покладала, що воно відчиняється в кімнату заповнену світлом.

Моє перше прокидання у свідомість було болючим: я вважала себе жертвою автомобільної аварії; місце походило на шпиталь, а мене доглядала відштовхуючого вида сестра, що виглядала як гігантська пляшка Лісолу. Мені було боляче, і я зрозуміла, що мої руки і ноги зв'язані шкіряними ременями. Пізніше я взнала, що потрапила в це місце б'ючись як тигриця, що в вечір мого прибуття Дон Маріано, лікар, що був головою санаторію, намагався вмовити мене поїсти, і що я подряпала його. Він збив мене з ніг та зв'язав і змусив прийняти їжу через трубки, вставлені мені в ніздрі. Я не пам'ятала про це нічогісенько.

Я намагалась зрозуміти де була й чому. Це шпиталь чи концентраційний табір? Я ставила сестрі питання, що були ймовірно незв'язними; вона давала мені переважно негативні відповіді англійською з дуже неприємним американським акцентом. Пізніше я взнала, що її звати Асегурадо (або "забезпечена", в комерційному сенсі слова), що вона німкеня, з Гамбургу, і довгий час мешкала у Нью-Йорку.

Я так і не здатна була відкрити як довго залишалась без свідомості: дні чи тижні? Коли я стала сумно розсудною, мені сказали, що кілька днів я поводилась як різні тварини - застрибувала на шафу зі спритністю мавпи, дряпалась, рикала як лев, іржала, гавкала, й т.д.

Утримувана шкіряними ременями, я дуже ввічливо сказала Фрау Асегурадо: "Розв'яжіть мене, будь ласка." Вона недовірливо відповіла: "Будете хорошою?" Я була так здивована її питанням, що кілька митей лишалася розгубленою і не могла дати відповіді. Я мала на увазі робити тільки добре всьому світові, й ось тобі, - зв'язана як дика тварина! Не можу зрозуміти, не маю ніяких згадок ні про які свої вибухи насильства, і все це здається кепською несправедливістю, яку я могла пояснити єдине списавши на макіавеллівській імпульс частини моїх охоронців. Я спитала: "Де Альберто!" "Він поїхав".

"Так, поїхав до Мадриду."

Альберто поїхав до Мадриду … неможливо! "Де ми тут є - далеко від Мадриду?"

"Дуже далеко … "

Й так далі. Я відчувала, що дрейфую далі й далі геть по ходу спілкування, нарешті знайшовши себе в якійсь невідомій і ворожій країні. Вона тоді сказала мені, що я тут для відпочинку. … Для відпочинку! Врешті решт, шляхом ввічливості і дуже тонких аргументів, я принудила її розв'язати мене і одяглась, повна цікавості до того, що лежить за межами кімнати. Я йшла коридором не роблячи спроб відкрити двері з тьмяними скляними панелями, і досягла маленького квадратного холу із вікнами тісно забраними залізними поперечинами. Я подумала: Дивне місце для відпочинку! Ці поперечини тут запобігти мені вийти назовні. Я підійду до цього заліза ближче і переконаю його віддати мені назад свободу.

Я вивчила суть справи ближче, звісившись як кажан ногами з поперечин, спина обернута до кімнати, і досліджувала поперечини зі всіх боків, під всіма кутами, коли хтось стрибнув на мене. Впавши дивом назад на ноги, я виявила себе обличчям в обличчя з особою із виразом і виглядом дворового песа. Пізніше я взнала, що він був конгеніальний ідіот, який натрапив на Др. Моралеса. Будучи прихищеним вбогим, він служив охоронцем на Віллі Ковадонга, павільйоні для небезпечних і невиліковних божевільних, названому за дочкою Дона Маріано, що померла. Я зрозуміла, що моє спілкування з подібним створінням повністю безглузде. Відповідно я зробила спробу прийняття мір по усуненню його. Фрау Асегурадо дивилась на двобій з привілейованого місця в кріслі.

Я переважала суперника в міці, силі волі та стратегії. Ідіот збіг геть ридаючи, вкритий кров'ю й жахливо покараний подряпинами. Пізніше мені сказали, що він скоріше прийме смерть, аніж підійде до мене, після цієї бійки.

Після того як я тисячу разів пояснила, що хочу єдине що подивитися сад, Фрау Асегурадо нарешті погодилась супроводити мене назовні. Сад був дуже зелений незважаючи на клоччя синьої пари високих евкаліптових дерев; перед Ковадонгой лежав сад налитих яблуками дерев. Я зрозуміла що настала осінь і, по низькому сонцю, що наближається вечір.

Я ймовірно все ще в Іспанії. Рослинність була європейською, клімат м'яким, архітектура Ковадонгі скоріше Іспанською. Але взагалі я не була в цьому впевнена, і, побачивши пізніше дивну моральність і поведінку людей, що мене оточували, я почувалась скоріше на морі, й скінчила поклавши, що я в іншому світі, іншій епосі, іншій цивілізації, можливо, на іншій планеті, що містить минуле й майбутнє і, одночасно, поточне.

Моя вартова завжди хотіла щоб я сиділа на стільці як хороша дівчинка. Я відмовлялась, оскільки просто вирішила "дану проблему" так швидко як тільки можливо. Коли я йшла праворуч або ліворуч, вона йшла за мною. Врешті решт я сіла під бесідкою і молодий чоловік одягнений у синій комбінезон - Жозе - з'явився раптом і подивився на мене з цікавістю. Мені полегшало, коли я почула, що він говорить іспанською. Тобто я в Іспанії! Я знайшла його симпатичним і привабливим. Він і Фрау Асегурадо ходили за мною як я крокувала до Вілли Пілар перевірити той корпус. (Дивлячись на карту ви побачите відповідні розташування Вілли Пілар, Радіографії, Ковадонги, Амачу і Абаджо (Далі Внизу); що дозволять вам дістатись ваших напрямків. Це була сіра кам'яна будівля із забраними залізом вікнами. До мого крайнього здивування хтось, ховаючись за гратами, заволав на мене з першого поверху: "Леонора! Леонора!"

Я була балакуча. "Ви хто?"

Альберто! Так він тут! Я поцікавилась як мені влаштувати приєднатись до нього, але напів сховане обличчя, що я вхопила, було жахливим і викривленим. По суті справи це було умисним жартом сестер, що підказали його божевільному на ім'я Альберто. І все ж мене порадував цей епізод, віри в те, що мене супроводжує Альберто, що я не зраджена ним, і що він в'язень, як і я.

Я радісно стрибала серед яблуневих дерев, знов відчуваючи силу, гнучкість та красу свого тіла. Незабаром дуже маленька сестра, Мерседес, з'явилась на алеї, біжучі з максимальною швидкістю, у супроводі Моро, чорного песа; за нею йшов, більш повільним кроком, високий товстий чоловік, також одягнений в біле. Я впізнала в ньому могутнє створіння та поспішила зустріти його, кажучи собі: "Цей чоловік тримає вирішення проблеми." Коли дісталась ближче, я була неприємно вражена: я побачила, що в нього очі як у Ван Гента, єдине що більш страшні. Я подумала: він належить до тої ж банди і одержимий як і інші, будь уважна! Це був Дон Луїс Моралес, син Дона Маріано.

Хоч я і намагалася не наближатись до його рук, він все ж намагався схопити мене. Я збігала його доторків, знаходячись близько. В цей момент з'явився Жозе і зловив мене. Я шляхетно захищалась доки на підмогу не прийшов інший чоловік - Сантос - і не вліз до бійки. Сам Дон Луїс зручно сидів між двох коренів дерев і насолоджувався шоу як два чоловіки, Жозе і Сантос, кидають мене на землю. Жозе сидів на голові, а Сантос і Асегурадо намагались зв'язати мені руки і ноги, що продовжували телепатись навколо. Озброєна шприцем, який тримала як меч, Мерседес всадила голку мені в стегно.

Я подумала, що це снодійне і вирішила не спати. До мого великого здивування, я не стала сонною. Я бачила як стегно опухає навколо уколу, доки шишка не стала розміром із невеличку диню.

Фрау Асегурадо сказала, що вони викликали штучний абсцес в моєму стегні; біль та думка, що я заражена, зробили неможливими мені вільні прогулянки протягом двох місяців. Як тільки вони ослабили хватку, я загрозливо кинула себе на Дона Луїса. Я випущу йому кров нігтьми раніше аніж Жозе та Сантос матимуть змогу відтягнути мене. Сантос здавив мене пальцями.

У Кавадонзі, вони жорстко зірвали мій одяг геть та прив'язали мене голою до ліжка. Дон Луїс зайшов у кімнату подивитися на мене. Я багато ридала і питала його чому мене тримають ув'язеною і так погано поводяться. Він швидко пішов не відповівши мені. Тоді Фрау Асегуардо з'явилась знов. Я поставила їй кілька питань. Вона відповіла мені: "Вам необхідно знати яким є Дон Луїс; кожну ніч він приходить і розмовляє з вами; стоїть у ліжка, - ви відповідаєте згідно його волі." Я не пам'ятаю нічого з цього. Я поклялася собі, що з цього моменту буду залишатися на сторожі день і ніч, що взагалі не буду спати і захищатиму свідомість.

Не знаю як довго я залишалася зв'язаною і голою. Кілька днів чи ночей, лежачи у власних екскрементах, сечі, й поті, тортуруєма москитами, чиї жала зробили тіло бридким - я думала, що вони духи всіх розбитих Іспанців, що корять мене за інтернування, нестачу розумності, і покору. Міра мого каяття робила їх атаки зносними. Я не дуже піклувалась брудом.

Вдень, я доглядалась Фрау Асегуардо; вночі - Жозе і Сантосом. Час від часу Жозе вкладав мені в рот сигарету, так що я могла вдихнути кілька затяжек табачного диму; час від часу він міг отерти моє тіло, що увесь час палало, вологим рушником. Я була вдячна йому за піклування. Коса служниця (вони звали її Піадоса) приносила мені їжу: овочі та сирі яйця, які пропонувала моєму ротові ложкою, ретельно піклуючись не бути вкушеною. Я пишалась нею та не вкусила б її. Я думала, що в Піадоси, що означає благочестива, больні ноги, і мені було жаль її, оскільки їй доводилося стільки ходити.

Виключно вночі я мала змогу дослідити свою ситуацію. Я вивчала ремені, якими була зв'язана, об'єкти й особистостей, якими була оточена, та себе. Величезний набряк паралізував моє ліве стегно, а я знала, що звільнивши ліву руку зможу допомогти собі. Мої руки завжди холодні, а тепло ноги розплавится під холодом руки, - біль та набряк зникнуть. Не знаю як, я впоралась досягти цього дещо пізніше, - і невдовзі біль та запалення вщухли, як я й передбачала.

Одної ночі, коли я лежала прокинувшись, я мала дрімку: спальня, велика як театральна сцена, склепінна стеля, розмальована у вигляді неба, все це дуже деревнє але розкішне, античне ліжко, забране обірваними занавісками та купідонами, намальованими або реальними, я більше не знала якими; сад, дуже схожий на той, що я гуляла днем раніше; оточений колючим дротом, над яким мої руки взрощували рослини, - рослини, що завивались кругом звіїв дроту і, вкриваючи їх, ховали від зору.

Днем пізніше я мала те видіння, - Дон Луїс входить і говорить зі мною. Я намагаюсь спитати в нього бандаж для стегна, але це миттєво пішло з моєї голови. Я також намагалась спитати його де Альберто, але це теж збігло мого розуму, а виявила я себе, мимоволі, посеред політичної дискусії. Поки розмовляла, я здивувалась віднайти себе ще раз в саду, подібному до того, що мені наснився. Ми сиділи на лаві в сонячному світлі і я була причепурена та вбрана; я була щаслива і сяюча, я сказала, серед іншого: "Я здатна робити все, спасибі Знанню." Він відповів: " В цьому випадку, зроби мене найвеличнішим лікарем у світі."

"Віддай мені волю і станеш."

Я також сказала: "За межами цього саду, такого зеленого і плодовитого, існує засохливий краєвид; ліворуч - гора, на вершині якої стоїть Друїдський храм. Цей храм, жалюгідний і зруйнований, є мій храм, його побудували для мене, також жалюгідної та зруйнованої; містячи лише трохи сухої деревини, він буде місцем мені жити, звертаючись по тебе кожен день; тоді я зможу навчити тебе мого Знання."

Це було точним значенням моїх слів. Тим не менш, коли пізніше мені дозволили вийти, я не знайшла ніякого такого храму, а земля всюди була плодючою.

Спомини про Альберто і про стегно раптом повернулись мені в розум. Раптом я виявила себе голою, нещасною і брудною на ліжку, а Дон Луїс вставав йти.

Після цієї розмови, я послала йому, через Хосе, трикутник, намальований на клаптику паперу (я мала великі складнощі отримати олівець, папір та дозвіл вивільнити руки намалювати його). Цей трикутник, в мій спосіб мислення, все пояснював.

СЕРЕДА 25 СЕРПНЯ 1943

Я писала три дні, хоча очікувала вивільнити себе в кілька годин; це боляче, бо я знов проживаю цей період і погано сплю, оскільки схвильована і стурбована стосовно корисності того, що роблю. Тим не менш, я маю йти моєю історією далі, в порядку виходу зі страждань. Мої предки, недобрі та чванливі, намагаються мене налякати.

Протягом усього часу, що була накріпко прив'язана до ліжка, я мала можливість познайомитись із моїми дивними сусідами; знання, що не допомогло мені вирішити проблему, второпати: Де я, й чому я там? Вони приходили й дивились на мене скрізь скляну панель в дверях. Іноді вони могли зайти й поговорити зі мною: Принц Монако і Пан Америка, Дон Антоніо з сірниковою коробкою з крихтою екскрементів, Дон Гонзало, якого переслідував і мучив Архієпископ Сантадеру, Маркос да Сілва з огромезними павуками - він помирав від героїнової залежності (він також страждав від тої ж самої ін'єкції, що зробили мені, хоча сестри наполягали, що набряк виник від укусу павука) - що був близьким другом Алонзо XIII, і другом Франко також. Маркус мав вплив у Рекете, Карлістській Партії; він був дуже добрим і недоумкуватим.

Спостерігаючи в цих джентльменах певну екстравагантність, я зробила висновок, що всі вони під гіпнотичним впливом банди Ван Гента, й що це місце було, відповідно, певним видом тюрми для тих, хто загрожував владі цієї групи; так що я, найнебезпечніша з усіх, була приречена пройти через ще більш жахливі тортури в порядку ще сильніше принизитися і стати нещасною, як мої компаньйони.

Я думала, що Моралеси були хазяйвами Всесвіту, могутніми магами, що використовували свою силу розповсюджувати жах і страхіття. По відбитках пророцтва я знала, що світ застиг, що переді мною стоїть завдання здолати Моралесів і Ван Гентів знов його рушити.

Після кількох діб вимушеної нерухомості, я помітила, що мій мозок все ще функціонує і я не переможена; я вірила, що моя хребетна сила бере верх над моїми ворогами.

Одного вечора, коли доглядалась Хосе і Мерседес, я раптом відчула жахливу депресію. Я відчула, що підвладна розуму Дона Луїса, що його домінування розбухає в мені як гігантська автомобільна покришка, і я чую його величезне й безмірне бажання розламати Всесвіт. Я буда пронизана цим всім як інородним тілом. Це було тортурою. Я була переконана в цей момент, що Дон Луїс відсутній (що було правдою) і мала тільки одну думку: скористатись його відсутністю звільнитись неясної сили його буття. Він віддавав мені свою силу, переконаний, що я не втримаю її, впевнений, що він мій антипод, переконаний, що може вбити мене як внутрівенна ін'єкція якоїсь страшної отрути. Плачучи, я благала Хосе і Мерседес розв'язати мене й поїхати зі мною до Мадриду, подалі від цього жахливого чоловіка. Вони відповідали: "Але це не практично - їхати в Мадрид голою!" Хосе, тим не менш, розв'язав мене, і я приготувала багаж (дуже брудне постільне простирадло і олівець) повторюючи тим часом: "Свобода, Рівність, Братерство." Я з болем дійшла аж до вестибюлю, супроводжувана моїм маленьким кортежем. Моїй лівій нозі було страшенно боляче.

В цей момент повернувся Дон Луїс. Я почула його авто - і він увійшов, супроводжуваний двома чоловіками, один з яких був, вірогідно, мексиканцем, якому пізніше я помстилася в Португалії. Не пам'ятаю хто був інший.

Не знаю як довго ми стояли там застиглі - я думаю, що тримала їх нерухомо очима. Мексиканець посміхався, інші окам'янілі. Дон Луїс, мені здається, нарешті обірвав закляття. Моя увага тіпнулася на мить, Хосе і Мерседес кинулись на мене і силком затягнули в кімнату. Послідували пекельні півгодини: я тримала Хосе і Мерседес за руки і не давала їм піти: ми прилипли один до одного з якоюсь зверхньою силою, ніхто не міг ані говорити, ані рухатись. Зусиллям волі я змогла відчепити свої руки від їхніх; тоді всі почали розмовляти на жахливій швидкості. Коли я знов брала їх за руки - негайно запановувала тиша і наші погляди знов приковувались один до одного. Так тривало принаймні кілька годин. Це здавалось мені результатом інфернального жарта з боку Дона Луїса, метою якого було довести, що якщо я захочу побрататися з Хосе та Мерседес - ми з'єднаємось фізично як сіамські близнюки, та що інакше його сила знов візьме наді мною гору, мене зруйнувати.

Наступного дня мала бути неділя, оскільки я все ще чула звук дзвонів назовні та стугін кінських копит, що викликав в мені жахливу ностальгію та бажання втекти. Здавалося неможливим спілкуватися із зовнішнім світом; я міркувала як хто може допомогти комусь, одягненому у простирадло з ліжка і олівець, дістатися Мадриду.

Я чула про декілька павільйонів; найбільший з них був дуже розкішний, як готель, із телефонами й незабраними вікнами; він звався Абаджо (Далі Внизу), і люди жили там дуже щасливо. Щоб дістатись цього раю було необхідно удатися містичних засобів, що я покладала були пророцтвом Всієї Правди. Я міркувала над способом дістатись туди так швидко, як тільки можливо, коли була стурбована появою Моро, песа, візиту Дона Луїса. Його поведінка була настільки відмінною від вчорашньої, що мені здалося, наче увесь світ повернувся спиною; із настанням ночі його внутрішнє самовладання зникло; він був скуйовджений, брудний, схвильований, і поводився як божевільний. За допомогою Хосе і Сантоса він виніс з моєї кімнати всі меблі, за виключенням ліжка, з якого я спостерігала його дивну активність. Я знала, що мій одяг і кілька дрібних речей, які мені належали, зачинені під замком, а ключ від гардеробу вони забрали. Фрау Асегурадо нечуло стояла разом зі мною. Я поклала, що настав день весняного прибирання, що це означає моє звільнення, й сповнилась радощів. Але після того як повністю спорожнили кімнату вони пішли геть нічого мені не пояснивши.

Фрау Асегурадо сказала мені, що Дон Луїс збожеволів. Я чула велике хвилювання над своєю кімнатою, супроводжуване криками та образами. Пес, Моро, стояв недвижно біля мого ліжка й дивився на стелю. Я думала що це Моро, в даний момент, отримав владу, що Дон Луїс піддався несамовитому божевіллю, щоб відпочити від самого себе. Я бачила Фрау Асегурадо як телефонний кабель, що передає волю Дона Луїса (Фрау Асегурадо була найнедвижнішою з жінок).

Мені пощастило бути розв'язаною в той день, і час від часу я намагалась звільнитися, але Асегурадо була пильна, а я не бажала застосовувати насильство проти жінки заради власного порятунку.

Увесь день над моєю головою продовжувався гомін, і я тихо раділа з ідеї, що Дон Луїс перетворився на несамовитого маніяка. Ближче до кінця того вечора, гомін раптово припинився і я почула кроки на сходах. Я вибігла в хол, де з'явився маленький старий: це був Дон Антоніо зі своєю сірниковою коробкою, що так і містила сумний маленький зразок екскрементів. Я поклала, що Дон Луїс прослизнув в тіло старого: Дон Антоніо був незвично агресивним, і я так ніколи й не змогла пояснити собі невгамовний гвалт тої дивної неділі.

З настанням ночі Дон Луїс з'явився знов із жінкою - Ангелітою: її вуличний одяг, що був дуже чепурним, подав мені деяку надію і я розпитала її:

"Ви циганка?" Спитала я.

"Звідки ви?"

"З Далі Внизу."

"Далі Внизу - добре?"

"Чарівне. Там всі щасливі."

"Візьміть мене з собою."

"Тому, що ви недостатньо добрі туди піти."

Потому Дон Луїс завів мене в Сонячну Кімнату, що в ту мить була темною. Я входила в цю кімнату вперше. Він став говорити про мої видіння, як наче проживав їх разом зі мною. Тоді він раптом вийшов; я хотіла піти за ним у Далі Внизу із циганкою, але Фрау Асегурадо завадила мені, а Хосе повернувся зв'язати мене.

Пізніше Піадоса приготувала мені ванну. Вони вперше викупали мене того вечора та прибрали постіль. Я казала собі: "Вони готують мій тріумфальний вхід у Далі Внизу." Я думала вони очищують мене в порядку поєднати з Альберто; я покладала, що це місце приготовано прийняти мене; я думала, що це заря свободи. Як тільки я залишилась сама, чиста в постелі, зв'язана як зазвичай, маленьке віконце ліворуч засвітилося таким чудовим теплим помаранчевим світлом, що я відчула чарівну присутність поруч. Я була щаслива. Пізніше Хосе приніс мені свою сигарету.

Нова ера почалась із найжахливішого й найчорнішого дня в моєму житті. Як я можу писати про це, коли боюсь про це навіть і думати? Я в жахливій муці, хоч і не можу продовжувати жити із таким спомином. … Я знаю, що як тільки випишу це, стану звільнена. Та чи буду я здатна висловити в кількох словах жах того дню?

Наступного ранку в мою кімнату увійшов незнайомець. В руці він тримав лікарську сумку з чорної шкіри. Він сказав, що прийшов взяти кров на аналіз і Дон Луїс йому допоможе. Я відповіла, що воліла б прийняти одного з них, але тільки одного за раз, оскільки помітила, що присутність більш ніж однієї особи в моїй кімнаті приносить мені невдачу; більш того, що я збираюсь відправитись Далі Внизу і що не дозволю ін'єкцію в себе під будь-яким закидом. Дискусія тривала доволі довго. Вона закінчилась тим, що я образила його і він пішов. Тоді зайшов Дон Луїс і я оголосила йому що забираюсь. М'яко й довірливо він почав говорити про забір крові. Я з відстані казала йому про свій переїзд, про Альберто, і інші речі, які не пам'ятаю. Ми говорили з ока на око; він тримав мою ліву руку. Раптом всі, Хосе, Сантос, Мерседес, Асегурадо і Піадоса, опинились в моїй кімнаті. Кожен з них тримав частку мого тіла й я бачила як центр очей кожного замкнувся на мені у жахітному погляді. Очі Дона Луїса розірвали мій мозок на частки і я полетіла в колодязь … дуже глибоко … Дном цього колодязю була зупинка мого розуму на цілу вічність в сутності невимовної муки.

Із конвульсією життєвого центру я всплила на поверхню так швидко, що запаморочилась. Знов я побачила погляди, жахливі очі, й завила "Я не хочу … Я не хочу цієї нечистої сили. Я хочу звільнити вас, але не можу, оскільки ця астрономічна сила зламає мене, якщо я не зничтожу вас всіх … всіх … всіх. Я маю зламати вас разом із цілим світом, оскільки це росте … це росте, і всесвіт недостатньо великий задля такої жади руйнування. Я зростаю. Я зростаю … і я боюся, бо нічого не залишиться, зруйнувати."

І я знов занурилась у паніку, неначе мою молитву було почуто. Маєте уявлення як виглядає Великий Епілептичний Напад? Це те, що викликає Кардіазол. Пізніше я взнала, що мій стан тривав десять хвилин; я конвульсувала, жахливо жалюгідно, гримасувала й мої гримаси відтворювались по всьому тілу.

Коли повернулась - я лежала гола на підлозі. Я покликала до Фрау Асегурадо принести мені лимонів і проковтнула їх зі шкурками. Тепер зі мною були тільки вона й Хосе. Я побігла до ванної, й плескалася водою, на всю себе, на них обох, на все навколо. Тоді я повернулась в ліжко, і відчула відчай.

Я зізналась собі, що бути достатньо могутнім вчиняти такі тортури є сильнішим за мене; я визнала поразку, поразку себе й навколишнього світу, без надії на визволення. Я була домінуєма, готова стати рабинею першого ж прибульця, готова померти, - все це мало для мене мало значення. Коли Дон Луїс прийшов подивитись на мене, пізніше, я сказала йому, що я найслабше створіння у всьому світі, що я відповідатиму його бажанням, якими б вони не були, й що виліжу його чоботи.

Я мала було проспала близько двадцяти чотирьох годин. Я прокинулась вранці; маленький старий, одягнений у все чорне, доглядав мене; я знала, що він хазяїн, оскільки тонкі зіниці його світлих очей були подібними до Ван Гентових і Дон Луїсових. Цей чоловік був Дон Марьяно Моралес. Він розмовляв зі мною французькою, дуже ввічливо, до чого я стала вже непризвичною.

"То вам краще, Мадемуазель? … Я більше не бачу тигриці, саму тільки юну леді."

Він, здавалось, знав мене, і я виказувала здивування, коли в кімнату зайшов Дон Луїс і сказав: "Це мій батько."

Дон Марьяно наказав щоб мене розв'язали і перенесли у Сонячну Кімнату в Ковадонзі. Вони могли робити зі мною що завгодно, я була покірна як віл.

Сонячна Кімната була кімнатою доволі великою; одну зі сторін утворювало непрозоре скло, що давало яскраве світло. Блажено просякнута послабленим сонячним світлом, я почувалась як наче залишила позад гідкий та болючий аспект Матерії і входила в світ, що мав би бути математичним виразом Життя. Кімната була обставлена кількома стільцями, шкіряною кушеткою, і маленьким сосновим письмовим столом. Підлога була вкрита синіми і білими кахлями. Я годинами лежала у світлі й займала себе слідкуванням за курсом сонця через скляні панелі. Я слухняно взяла їжу і відкинула спротив.

ЧЕТВЕР 26 СЕРПНЯ 1943

Це було, я майже впевнена в цьому, за ніч до ін'єкції Кардіазолу, як я мала таке видіння:

Місце виглядало як Булонський ліс; я була на горі маленької скелі оточеної деревами; на певній відстані нижче мене, на дорозі, стояла огорожа, як ті, що я часто бачила на Кінних Шоу; поруч зі мною, були два великі коні, зв'язані разом; я нетерпляче чекала їм перестрибнути через огорожу. Після довгих коливань, вони стрибнули і понеслись вниз схилом. Раптом від них відбився маленький білий кінь; два великі коні щезли, і нічого не залишилось на шляху крім лоша, що покотилось далі вниз, де й залишилось, на спині, помирати. Я сама була те біле лоша.

Моє жахливе падіння, спричинене Кардіазолом, супроводжувалось кількома доволі тихими днями. Біля восьмої ранку, я могла чути на відстані сирену заводу, і знала, що це сигнал Моралесу і Ван Генту кликати зомбі до роботи, а також будити мене, якій довірили завдання визволення дню. Тоді могла зайти Піадоса із тацею, на якій стояли склянка молока, кілька бісквітів і якісь фрукти. Я занурювалась в цю їжу відповідно особливому ритуалу:

По-перше, я випивала молоко, одним ковтком, сидячи прямо на ліжку.

По-друге, я могла з'їсти бісквіти, напівлежачи.

По-третє, могла проковтнути фрукти, лежачи.

По-четверте, я могла нанести швидкий візит в ванную, де могла бачити як крізь мене без перетравлення проходить їжа.

По-п'яте, повернувшись в ліжко, я знов могла сісти дуже прямо, і вивчати останки фруктів, лушпайки та каміння, які оточували їх в формі ескізів, що являли так багато рішень щодо космічних проблем. Я думала, що Дон Луїс і його батько, побачивши проблеми, вирішеними в моїй тарілці, дозволять мені піти Далі Внизу, в Рай.

Фрау Асегурадо могла завітати до мене на ванну, а тоді відвести мене до Сонячної Кімнати. Тут я була вільна всіх знайомих об'єктів, які належали до проблемного й емоційного минулого, що затьмарювало мої справи. Тут я була сама й гола, із простирадлом і сонцем - простирадло єднало моє тіло в танку. Тут, в Сонячній Кімнаті, я відчувала, що маніпулюю небесами: я знайшла те, що було важливим у вирішенні проблеми Мене відносно Сонця.

Я вважала, що мене протягли крізь очищувальні тортури, щоб я досягла Абсолютного Знання, з моменту якого змогла би жити Далі Внизу. Павільйон під цим ім'ям був для мене Землею, Реальним Світом, Раєм, Едемом, Єрусалимом. Дон Луїс і Дон Маріано були Богом і Його Сином. Я думала, що вони гебреї; я думала, що я, Кельтська і Саксонська Арійка, проходжу через страждання відплатити Йозе за гоніння, яким вони були піддані. Пізніше, із повною ясністю, я зможу піти Далі Внизу як третя особа Трійці. Я відчувала, через посередництво сонця, що я андрогін, Місяць, Дух Святий, циганка, акробат, Леонора Каррінгтон, і жінка. Я також була приречена стати, пізніше, Єлизаветою Англійською. Я була тою, що викриває релігії й несе на плечах волю та гріхи землі, перетворені в Знання, єдність Чоловіка і Жінки з Богом і Космосом, у взаємній рівновазі між ними. Набряк на моєму лівому стегні більше не здавався частиною, що формує моє тіло, і став сонцем ліворуч від місяця; всі мої танці та кружляння в Сонячній Кімнаті використовували набряк як точку обертання. Це більше не було боляче, оскільки я почувалась інтегрованою в Сонце. Мої руки, Єва (ліва) і Адам (права), розуміли одна одну, і так їх вміння посилювались вдесятеро.

З кількома шматочками паперу й олівцем, що дав мені Хосе, я виконала розрахунки і вивела, що батько був планетою Космосу, що презентувалась знаком планети Сатурн: рис 4. Син був Сонцем, а я Місяцем, суттєвим елементом Трійці, із мікроскопічним знанням землі, її рослин і створінь. Я знала, що Христос мертвий і скінченний, і що я маю зайняти Його місце, оскільки Трійця, із виліком жінки та мікроскопічного знання, стає сухою й незавершеною. Христос заступався Сонцем. Я була Христом на землі в особі Святого Духу.

Через три дні, здається, після моєї другої ін'єкції Кардіазолу, мені віддали об'єкти, що були конфісковані при моєму в'їзді в санаторій, а також кілька інших. Я зрозуміла, що за допомогою цих об'єктів налаштовуюсь на роботу, комбінуючи сонячні системи відрегулювати поведінку Світу. В мене було кілька французьких монет, що репрезентували падіння людини через пристрасть до грошей; цим монетам належало увійти в планетарну систему як складовим, а не окремим елементам; якщо вони поєднаються із іншими об'єктами, добробут більше не знатиме невдач. Мій чорний-і-червоний заправний олівець (без покришки) був Розумом. В мене було два флакони одеколону: пласький був Хосе, інший, циліндричний, - не-Хосе. Коробка порошку Табу із покришкою, напів сіра напів чорна, означала екліпс, комплекс, марність, табу, любов. Дві склянки крему для обличчя: та що з чорною покришкою - була ніччю, лівим боком, місяцем, жінкою, руйнуванням; інша, з зеленою покришкою, - була чоловіком, братом, зеленими очима, Сонцем, творінням. Пилка для нігтів, в формі човна, пробуджувала для мене подорож в Невідоме, а також була талісманом, що цю подорож охороняв: пісня "Ель барко велеро". Моє маленьке дзеркало отримувало перемогу над Усім. Що до моєї Галасної помади, я мала лише непевний спогад стосовно її значення; це вірогідно було поєднанням кольору й мови, малювання та літератури: Мистецтвом.

Щаслива своїм відкриттям, я групувала ці об'єкти один коло іншого; вони мандрували разом небесним шляхом, допомагаючи один одному й формуючи завершений ритм. Я давала алхімічне життя об'єктам відповідно їх позиціям та вмісту. (Мій крем для обличчя Ніч, в склянці із чорною покришкою, містив лимон, що був антидотом до нападу, викликаного Кардіазолом.)

Сяюча й весела я нетерпляче чекала на Дона Луїса. Я казала собі: "Я тільки що вирішила завдання які він переді мною поставив. Я маю тепер бути відведена Далі Внизу." То ж я була налякана коли, далекий від сприйняття моєї праці, він дав мені другу ін'єкцію Кардіазолу.

Потому я впорядкувала власний захист. Я знала, що, заплющуючи очі, можу збігти настання найнестерпнішого болю: поглядів інших. З тих пір я могла тримати їх зачиненими дуже дуже довгий протяг часу. Це було спокутою мого вигнання з решти світу; це було символом мого польоту з Ковадонги (що для мене була Єгиптом) і мого повернення Далі Внизу (Єрусалим), куди я була приречена принести знання; я провела надто багато часу спаковуючи, в самотності, власне знання.

Тримання очей зачиненими дозволило мені винести другий іспит Кардіазолом куди як менш тяжко, - я дуже швидко підвелась, кажучи Фрау Асегурадо, "одягніть мене, я маю прямувати до Єрусалиму розповісти їм те, що вивчила." Вона одягла мене і я вийшла в сад, не зустрічаючи перешкод, - Фрау Асегурадо позад. Я пішла алеєю між дерев, лишаючи яблуні та Віллу Піллар праворуч. Мірою просування все ставало багатшим та красивішим навколо мене. Я не зупинялась поки не дійшла до дверей Далі Внизу. Стара, Дона Віченца, сестра Дона Маріо, вийшла з дому зі склянкою води та лимоном, які дала мені. Я випила воду і залишила лемон як талісман з яким мала проводити далі свою небезпечну місію. Я досягла початку сходів у свій Рай із жахливою мукою, мукою цілком порівнянною із тою, що я відчувала перед горою, в Андоррі. Але, як і в Андоррі, я знов знайшла сили боротися з невидимими силами, що прагнули затримати мене, і тріумфувала.

Тут було три поверхи: на кожному відчинені двері. Я могла бачити в кімнатах, на нічних столиках, інші сонячні системи, такі ж досконалі й довершені як і моя. "Єрусалим тепер знає!" Вони збагнули таємницю в той самий час, що і я. На третьому поверсі я підійшла до маленьких стрілчастих дверей; вони були зачинені; я знала, що якщо відкрию їх - потраплю у центр світу. Я відкрила їх і побачила гвинтові сходи; піднялась і знайшла себе в башті, круглій кімнаті, освітленій п'ятьма волоокими вікнами: одне червоне, друге зелене (Земля та її рослини), одне напівпрозоре (Земля та її люди), одне жовте (Сонце), і одне бузкове (Місяць, ніч, майбутнє). Дерев'яна колона, що слугувала віссю цього дивного місця, виступала зі стелі, проходила через центр п'ятикутного столу, що був застелений маленькою, розірваною червоною скатертиною, вкритою пилом. Я сприйняла великий безлад, що панував на столі, за витвір Бога та Його Сина: безлад посеред різних об'єктів, що там були, безлад у випустах людської машинерії, що, нерухома, тримала світ у муці, війні, бажанні, й невігластві.

Я все ще можу бачити ці об'єкти дуже виразно: два сухі шматки деревини, вирізані в формі збільшеної дверної щілини - маленька рожева коробка із золотою пудрою - набір лабораторних блюдець тонкого скла, одні серповидні, інші в формі півмісяця, решта ідеально округлі (мені здається я пам'ятаю що деякі були трикутні) - витягнута бляшанка, на якій були наліплені тавра, що несли ім’я Франко й містили крихітку бруду - нарешті, металевий диск і медаль Ісуса Христа. Припнуті до стіни, так, щоб створити трикутник в цій круглій кімнаті, висіли три прямокутні ємності з металу, що я не змогла ідентифікувати, - вони були надто брудні зовні, в той час як всередині вони були вкриті товстим шаром фарби. Перша була бузкова, інша - рожева; не пам'ятаю колір третьої. Кожна була протнута збоку діркою через яку входила ручка великої ложки.

Я почала з покладання диску поруч з колоною і приміщенням на нього двух шматків деревини (жіночого й чоловічого). Тоді я пролила на них увесь золотий пил, так вкриваючи світ багатством. Тоді я примістила блюдця в ємності, а медаль Ісуса Христа і коробку з Франко в кишеню. Відкрила всі вікна, як мала відкрити їх в Свідомості, крім одного: бузкового кольору, Місяця, оскільки мій "місячний цикл", менструальний період, зупинився. Завершивши Роботу, я пішла вниз сходами і повернулась до "Єгипту."

П'ЯТНИЦЯ 27 СЕРПНЯ 1943

На шляху до Ковадонги, супроводжувана Фрау Асегурадо, я зустріла Дона Маріо - Бога-Отця, одягненого, як зазвичай, в чорний халат, вкритий, на рівні живота, скоринкою старої, засохлої з часом, їжі. Він розглядав дуже нещасну дитину, що рвала сухе листя і ридала. Я спитала, що зробила дитина. Дон Маріо відповів: "Він вкрав яблуко з мого саду."

Обурена, я закричала на нього: "Ви, в кого так багато яблук! Із подібною мораллю, не дивно, що світ "затислий" та нещасний. Але я тільки що розірвала ваше закляття в башті, і тепер світ звільнений своєї муки.

Онук Маркуса да Сільви біг мимохідь, і Бог-Отець, заспокоєний присутністю такої "добро-вихованої" дитини, м'яко йому посміхнувся.

Я повернулась до Єгипту, скоріше у відразі до Святої Родини. … З вікна ванної я довгий час дивилась на сумний, зелений ландшафт: пласкі поля, що тяглися вниз до моря; біля берегу, кладовище: Незнане і Смерть.

Я взнала від Асегурадо, що на цьому кладовищі похована Ковадонга (дочка Дона Маріо). Фрау Асегурадо часто розмовляла зі мною про Ковадонгу, оточуючи її смерть таємницею; я гадала, що Дон Луїс вбив її тортурами, щоб зробити більш довершеною, як тортурував мене. Я гадала, що Дон Луїс шукав в мені іншу сестру, яка, сильніша за Ковадонгу, витримає випробування і досягне із ним Злуки. Тут я покладалась не тільки на власну міць але й своє вміння. Я гадала, що загіпнотизована у Сан-Мартін-д'Ардеч і занурена у Сантадер якоюсь таємничою силою.

Одного дня Дон Луїс намагався дати мені накидати мапу цієї подорожі. Оскільки я була не здатна зробити цього, він взяв з моєї руки олівець і почав малювати маршрут. В центрі він примістив М, що означало Мадрид. В той момент я мала перший проблиск сяйва: М було "Мене", а не цілого світу; ця справа стосувалась тільки мене; і якщо я зможу знов пуститись в подорож, я буду, в час як досягну Мадриду, контролювати себе, перевстановлю контакт між своїм розумом і собою.

Невдовзі опісля мого візиту до Далі Внизу, Дон Луїс вирішив примістити мене в Амачу; це був павільйон за стінами саду; там я буду сама зі слугами. Чому я знайшла себе "затиснутою" знов у великій муці? Чому я уявляла, що вважаюсь недостойною жити в Едемському Саду? Врешті решт, я залишаю позад страждання, що витримала в Єгипті, у Ковадонзі.

Ім'я мого нового дому - Амачу - і той факт, що це дерев'яна будівля, змусив мене подумати про Китай - півдороги між Ковадонгою (Єгиптом) та Далі Внизу (Ієрусалімом). Я все ще мала при собі Піадосу, Хосе і Фрау Асегурадо; та Дон Луїс сказав мені, що не вважає за необхідне продовжувати давати мені Кардіазол. Він додав: "Цей будинок буде ваш власний, ваш дім, і ви відповідатимете за нього." Я, тим не менш, надавала слову дім більш ширшого, космічного значення, що репрезентувалось цифрою шість.

Не зважаючи на довіру, зароджену в мені Доном Луїсом, не зважаючи на пересічне з'явлення маленького бунгало, що не викликало недовіри в моєму розумі, я почувала себе, перед входом у внутрішній коридор, що відокремлював різні кімнати, наче спійманою в лабиринті, як щур. Двері коридору виглядали наче були вирізані зі стіни і були її частиною, й стали майже невидимі, зачинені. То там я й була, стикнута їз Китайською головоломкою, що мала вирішити за допомогою знання наданого в Єгипті.

Одного дня Дон Луїс об’явив мені про візит Няні, що була зі мною до мого двадцятиріччя. Вона прибула у великому хвилюванні, після жахливої п’ятнадцятиденної подорожі в тісній каюті військового корабля. Вона не очікувала знайти мені в прихистку для божевільних й розраховувала побачити здорову дівчину, яку залишила чотири роки тому. Я прийняла її холодно і недовірливо: її було послано мені моїми ворожими батьками, й я знала, що її наміром було забрати мене назад до них. Засмучена моїм відношенням, Няня почала нервувати. Фрау Асегурадо знайшла її прибуття подією сумною, хоча й не небезпечною для мене. Няня була засмучена й жахливо ревнюча, оскільки інша жінка зайняла її місце поруч зі мною. Для мене її ревнощі ставали космічною проблемою, майже неможливим завданням, що я вирішила Вдома, у Амачу. Коли я вийшла із Фрау Асегурадо у великий сад, то завдала Няні певних завдань, утримати всередині. Так відбувалось кожного ранку, об одинадцятій, відповідно ритуалу.

Я готувалась увійти до воріт Раю; з порогу ми оглядали все імення і діл; моя радість була такою повною, що я мусила зупинятись на кілька хвилин і обертати сп’янілі очі до дуже зеленої галявини, де маленький хлопчик, озброєний кийком, доглядав якихось корів. Тоді ми могли піти широкою алеєю, що вела до Далі Внизу; ми йшли через бесідку, де я сідала; все навколо мене було Едемським Садом, зліва гараж Дона Луїса, де я завжди сподівалась зустріти його в’їжджаючим. Я залишатимусь там, пильна і тиха, й дозволю Фрау Асегурадо увійти до Далі Внизу. Через кілька митей вона вийде, навантажена тацею, на який стоятимуть склянка молока, бісквіти, мед, і сигарета світлого табаку: їжа богів, що я смакувала в екстазі. Я починала товстішати. Тоді я могла піти до любого мого Далі Внизу; піти прямо через хол в бібліотеку: це була прямокутна кімната, мебльована письмовим столом і маленькою книжковою шафою. Кімната відчинялась у дві інші кімнати: одного дня, коли двері лівої стояли відтулені, я впізнала кімнату з видіння, що мала в Ковадонзі, кімнату зі склепінною стелею, розмальованою представляти небо. Негайно я назвала її моєю кімнатою, кімнатою Місяця. Інша кімната, та що праворуч, була кімнатою Сонця, моїм Андрогіном. Я могла сидіти за столом обравши книгу Унамуно де він писав: ”Дякувати Богові: ми маємо перо і чорнило.” В цей момент, Анжеліка, Циганка (насправді медсестра), яка жила у Далі Внизу, могла принести мені ручку і трохи паперу. Я могла скласти гороскоп дню і доручити його їй, передати Дону Луїсу.

Бібліотека мала вихід на велику терасу, де мить я могла перепочити. Там, сидячи над Моралесовою їдальнею, я вбирала атмосферу Далі Внизу. Тоді я могла піти сходами вниз ліворуч, що вели до позадньої частини саду; на насипу стояла дещо похила бесідка; Фрау Асегурадо могла принести мені стілець і я могла сидіти там, розглядаючи діл над залізною брамою, тоді взятись до роботи над трьома числами, що постійно переслідували мене: 6, 8 та 20; після довгих обчислень, я могла отримати число 1600, що викликало в розумі Єлизавету Англійську. … Я думала на той час, що я її реінкарнація. Тоді я могла зійти з моєї бесідки і піти навколо насипу, за яким була вирита певна печера для садового знаряддя. Там купчилось опале листя, й в моєму розумі ця купа приймала форму могили, що ставала для мене Ковадонзіною й моєю власною.

Одного дня, на шляху позад саду, я зустріла Дона Луїса і запитала його, чи не бажає він поїхати зі мною до Китаю. Він відповів: “Так; але ви не маєте казати цього нікому, ви багато розмовляєте. Вчитися тримати в собі речі, що займають ваш розум.” (Це було сигналом до моєї першої інгібіції, мого вступу до герметизму.) Тоді він дав мені кийок, який назвав Філософським Жезлом. Він став супутником всіх моїх прогулянок. … Тоді я вийшла в сад, під яблуневі дерева, і повернулась в Амачу під час обіду.

Ввечері я могла покликати Принца Монако, на Віллі Пілар; разом ми могли слухати Радіо Андорра. Я сиділа там щаслива поки Принц друкував нескінченні дипломатичні письма зі страшенною швидкістю. Коли він зупинявся, ми могли обмінятися ідеями із крайньою серйозністю. Його кімната була обклеєна мапами; одна, що дещо цікавила мене, була мапою Франції й північної Іспанії, на якій червоним олівцем була накреслена моя подорож. Я вважала, що Принц вчив мене стосовно моєї подорожі.

Дон Луїс міг навідати мене опівночі; його присутність в моїй кімнаті в той час надихала мене бажанням його. Він м’яко казав мені, і я вірила, що він приходить перевірити мої омани. Не чекаючи його питань я могла сказати: “В мене немає оман, я граю. Коли ви кинете гратись зі мною?” Він міг подивитись на мене із здивуванням і знайти мене сяючою, тоді посміхнутись. А я могла сказати: “Хто я?” думаючи тим часом: Хто я для вас?

Він міг піти невідповівши, повністю обеззброєний.

В момент ясності, я зрозуміла як необхідно було вилучити з себе всіх персонажів, що мешкали в мені. Але необхідність видалити Єлизавету була головною потребою, що залишилась зі мною: вона була особою, що не подобалась мені найбільше за всіх. Я зрозуміла ідею конструювання її образу в моїй кімнаті: маленький, триногий круглий стіл представляв її ноги; для тіла я ставила на стіл стілець і на стілець карафку, що репрезентувала її голову. В карафку я втикала жоржини та жовті й червоні рози - свідомість Єлизавети; тоді я вбирала її у свій одяг і ставила на підлогу, поміж ножек столу, взуття Фрау Асегурадо.

Я реконструювала цей образ так, щоб він покинув мене. Я намагалась позбутися всього, що принесло мені захворювання, вимісти всі ці особистості, і так почати власне висвободження.

Задоволена успіхом, я була на шляху через сад до Далі Внизу, коли помітила величезний пук очерету, що ріс в старій гарматній вирві. Мимоволі я назвала це місце Африкою і стала збирати гілки та листя, якими повністю вкрила себе. Я повернулась в Амачу у стані великого сексуального збудження. Мені здавалось цілком природнім знайти Дона Луїса в своїй кімнаті, зайнятого вивченням опудала Єлизавети. Я сіла поруч із ним, а він попестував моє обличчя та м’яко поклав пальці мені до рота: Це діставило мені велике задоволення. Тоді він взяв записник і написав на одній сторінці: “О Корте, о кортійо” (Ти належиш двору, або задвіркам). Після цього я жахливо бажала його, і писала йому кожен день.

Одного дня я була засмучена нудотним запахом в кімнаті - вони розкидували гній на сусідніх полях. Я не могла зрозуміти чому Бог Отець толерує те, що мої страви отруюються. Обурена, я встала з-за столу і, супроводжувана Фрау Асегурадо, вирушила знайти Дона Марьяно в його їдальні. Дон Луїс повернувся до моєї медсестри і звернувся до неї німецькою; роздратована, оскільки не розуміла, що він каже, ревнюща, що він звертається до неї, а не до мене, я всілась між ними обами. Я ясносердо спостерігала, що біжу електричним током, спрямованим від одного до іншої. Щоб впевнитись я встала, відірвалась від них, і негайно відчула, що ток залишає моє тіло. Я знала, що цей ток був флюїдом страху, що вони мали в мені.

Дон Мар’яно надав мені дозвіл на пересування, і саме так я була допущена Далі Внизу. Налякана ідеєю жити у великому саду, де боялась зустріти божевільного, Няня намагалась переконати мене від поселення Далі Внизу. Воно було, як вона казала, небезпечним і дурним місцем. Я наполягала так сильно, що вона скінчила згодою.

Нарешті я прибула в кімнату зі склепінною стелею, що бачила у видінні на початку хвороби. Кімната була такою, як я її бачила, тільки меншою, і розмальована стеля була, фактично, пласкою, не слепінною; я увійшла туди без емоцій, майже с почуттям розгубленості. Уважно вивчила вікна, бажаючи переконатись, що до них не приставлені мікрофони, коли залетіла велика бабка й сіла мені на руку, її лапки вчепились мені в шкіру. Її крила тремтіли, вона вчепилась в мене як наче ніколи більше не відчепиться. Я провела кілька хвилин дивлячись на це таким чином, тримаючи руку нерухомо, поки бабка не впала мертвою на кахлі підлоги. …

Того вечора, під час обіду, коли я увійшла в круглу їдальню в Далі Внизу, мені було сказано, що я можу обрати стіл; я зрозуміла, що маю знайти собі місце в колі, і сіла під 45 градусів зліва від дверей, що здавались мені місцем де я можу якнайкраще перехоплювати всі цікаві токи в кімнаті.

Кілька днів потому Дон Луїс запропонував мені мій перший вихід: ми виїхали автомобілем сплати деякі дзвінки. Ми вийшли подивитись вагітну молоду леді, якій він зробив ін'єкцію (я вважала, що це буде ін'єкція Кардіазолу, а я дитина, яку вона носить). Вона дала мені пачку цигарок і вони залишили мене саму в темній вітальні. Я попрямувала до книжкової полиці й знайшла Біблію, яку відкрила навмання. Я натрапила на уривок в якому Святий Дух сходить на апостолів та дарує їм владу говорити всіма мовами. Я була Святим Духом і вважала, що я в лимбі, моїй кімнаті - де Місяць і Сонце зустрічаються на сході та в сутінках. Коли увійшов Дон Луїс, у супроводі молодої леді, вона звернулась до мене німецькою і я її зрозуміла, хоча цієї мови не знала. Вона дала мені Біблію, яку я затисла під рукою, прагнучи повернутись додому та вхопити свій Філософський Жезл, який Дон Луїс не дозволив мені взяти з собою.

Коли я увійшла в бібліотеку свого павільйону, я знайшла Няню, озброєну моїм Жезлом. Він знадобився їй, сказала вона, захиститись від божевільних мешканців. Як вона очікувала застосувати мого любого компаньона, моє найсправжніше джерело Знання? В той момент я ненавиділа її.

Мій другий виїзд був кінним екіпажем. Дон Луїс взяв мене до гробаря, в Сантандері, де найняв мені екіпаж, запряжений маленьким чорним конем. Дуже маленький хлопчик всівся внизу поруч зі мною, скласти компанію. Я правила конем дуже швидко й нарешті досягла того, що відчувалось як божевільна швидкість, в той час як збуджена дитина волала: "Швидше! Швидше!" В широкому проспекті, ми натрапили на гурт солдат, які співали "Ай, ай, ай, но то мирес ен ел ріо" (Не дивись на себе в річку). Я повернулась, впевнена, що завершила акт крайньої важливості.

Одного Ранку Дон Луїс порадив мені почати читати. Він дав Фрау Асегурадо перелік книг і наказав їй відвести мене в книгарню. Я була спокійна та щаслива перед такою кількістю книжок, серед яких очікувала бути вільною обирати. Але відчувала, що моя рука простягається в іншому напрямку від того, що я намірювала, і бере книги, читати які в мене не було абсолютно ніякого бажання. В цей момент я помітила Фрау Асегурадо, що стояла позад мене; вона відчувалась мені як пилосмок. Кожного разу як знімала книгу з полиці, я мала звіритися з переліком, сподіваючись, що цієї назви в ньому не буде: але кожного разу я її там знаходила. Я благала її залишити мій розум у спокої, вимагаючи свободи власної своєї волі. Я повернулась додому розлючена. Фрау Асегурадо лишалась безучасною, недвижною, наче прибраною зі сцени. Дон Луїс з'явився в моїй кімнаті негайно по моєму поверненню. Я закричала на нього: "Я не приймаю вашої влади, влади будь-кого з вас, супроти мене; я бажаю власної волі діяти і думати; я ненавиджу і відкидаю ваші гіпнотичні сили." Він взяв мене за руку і повів в павільйон, що не використовувався.

"Я тут володар."

"Я не громадська власність вашого дому. Я, теж, маю приватні думки і приватні цінності. Я вам не належу."

І раптом я вибухнула слізьми. Він узяв мене за руку, тоді, і я із жахом зрозуміла, що він дасть мені третю дозу Кардіазолу. Я пообіцяла йому все, що було в моїй владі пообіцяти, якщо тільки він утримається від ін'єкції. Дорогою я зірвала маленький плід евкаліпту, в надії, що це мені допоможе. Він взяв мене, підкорену, до павільйону радіографії. Я змирилася заступити місце його сестри, винести останній іспит, той, що поверне йому Ковадонгу в моїй власній особі.

Кімната була обклеєна друкованими срібними соснами на червоному тлі; мучима найповнішою панікою, я бачила сосни в снігу. Посеред конвульсій, я вивільнила першу ін'єкцію, і знов відчула безжальний досвід первинної дози Кардіазолу: відсутність руху, фіксацію, жахливу реальність. Я не бажала заплющувати очі, думаючи, що настав жертовний момент і бажала протистояти йому у всю свою міць.

Тоді я була взята до Далі Внизу в каталептичному стані. Невгамовно, Няня повторювала, "Що вони з вами зробили … що вони з вами зробили?" і ридала у мого ліжка, думаючи, що я померла. Але, далека від бути торкнутою її горем, я була роздратована тим, оскільки відчувала в цей момент, що мої батьки все ще намагаються притягти мене назад через неї. Я відіслала її; але і з сусідньої кімнати, куди вона вийшла, я продовжувала страждати цю аспірацію їх бажання. Я взнала коли вона пішла. Нарешті я безболісно увійшла у той стан прострації, що зазвичай настає після цього лікування. Дон Маріо був у мого ліжка коли я прокинулася. Він порадив мені не повертатись до батьків. В цей момент я знов отримала свою сяйність. Мої космічні об'єкти, нічні креми та пилка для нігтів, втратили свою важливість.

Саме в цей момент з'явився Етчеваррія. Я сиділа в саду з іншим пацієнтом, - Дон Гонзало присунувся до мене і дав мені книгу людини на ім'я Етчеваррія, який виказував вибачення, що не може віддати її особисто, оскільки він хворий в ліжку цей день. Двома днями пізніше я зустріла в бібліотеці маленького чоловіка із сірим обличчям, закутаного у теплий одяг. Це був Етчеваррія. Він люб'язно казав про мою країну. Він сів в їдальні за сусіднім від мене столиком, тоді довго дивився на мене, лагідно, й нарешті сказав: "Ви тут надовго не залишитесь."

В мені повільно зростало почуття радості: я говорила з розсудливою людиною, що не викликала страху, що сприймала мене серйозно і з симпатією. Я розповіла йому про свою владу над тваринами. Він відповів із слідом іронії: "Влада над тваринами це звичайна річ в такої чутливої людини як ви." І я взнала, що Кардіазол це просто ін'єкція, а не вплив гіпнозу; що Дон Луїс не колдун, а шелихвіст; що Ковадонга і Амачу та Далі Внизу це не Єгипет, Китай чи Єрусалим, але павільйони для божевільних, і що я маю забиратись так швидко, як тільки можливо. Він "деміфізував" містерію, що огортала мене, й від якої всі вони вочевидь отримували задоволення, купчачись навколо мене.

Після довгої розмови стосовно бажання, Етчеваррія порадив мені зайнятися сексом з Хосе. Тоді я відкинула зацікавленість в Доні Луїсі і почала бажати Хосе. Я могла зустріти його в різних усамітнених куточках саду та, шпигуємі Фрау Асегурадо та Мерседес, ми могли обмінятися швидкими й незручними поцілунками. Хосе був дуже ласкавий зі мною. Він завалив мене цигарками. ...

Він плакав коли я пішла.

ПОСТСКРІПТУМ

В мене був двоюрідний брат в Сантандері, в іншій лікарні, - великій, звичайній лікарні. Він був лікар, Гільєрмо Гіль, і я думала він зв'язаний із Бамфордами, сім'єю моєї бабусі в Чеширі. Він був наполовину англійцем, а наполовину іспанцем. Це було співпадінням. Він прибув, а вони не хотіли, щоб хтось мене бачив. Але він був лікар і наполягав, й таким чином я мала бесіду із ним, і він сказав, "Я хочу щоб ти випила зі мною чаю. Вони не можуть відмовити." Чого вони і не змогли. І ми балакали, а, під кінець, він сказав, "Я напишу послу в Мадриді, і витягну тебе." Що він і зробив. Вони відіслали мене в Мадрид із Фрау Асегурадо, моєю вартовою.

Це була Новорічна Ніч, я пам'ятаю це дуже добре. Було дуже холодно, і ми затримались в Авілі, де народилася Свята Тереза. Там був довгий потяг з багатьма вагонами повними овець, і всі вони ридали від холоду. Це було жахливо, Іспанці не мають бути такими жорстокими із тваринами. Я пам'ятатиму страждаючу вівцю до своєї смертної години. Це було наче Пекло. Затримавшись, не знаю чому, на кілька годин, ми слухали цей абсолютно пекельний галас, а я була сама із Фрау Асегурадо.

Тоді ми прибули до Мадриду, і зупинились у великому, скоріше дорогому, готелі. Дещо складно розповідати про цей період, оскільки Імперіал Кемікалс були насправді здатні на будь-які речі. Чоловік, що керував ними, з'явився знов, і йому дозволили забирати мене на обід, без Фрау Асегурадо, а іноді і ввечері. Одної ночі, він і його дружина запросили мене на вечерю, але боялись мене, оскільки я тільки но вийшла з божевільні. Я бачила як вона вагається подати мені ніж та виделку. Там було все, що я могла зробити не луснути, і це було кумедно. Вона зовсім кам'яніла переді мною; обидва вони. Тоді вона не бажала бачити мене знов. Я була надто турботною мати в оточенні соціального життя Мадриду.

Одної ночі було дуже вітряно - була зима, пам'ятаю, а тоді в Мадриді дуже холодно - я йшла з ним у дуже дорогий ресторан, і він сказав, "Ваша сім'я вирішила відіслати вас у Південну Африку, в санаторій, де ви будете щасливі, оскільки там чудово."

Я сказала, "Я не впевнена стосовно цього."

Він додав, "В мене інша ідея, особиста, звичайно: я надам вам чудову квартиру тут, і зможу навідувати дуже-дуже часто." І він схопив моє стегно.

Так я і стояла тоді перед великим рішенням. Чи то мені плити в Південну Африку, чи то йти в ліжко із цим жахливим чоловіком. Я швидко рушила до вбиральні. Але все ще не вирішила коли вийду. Ми мали вже йти з ресторану коли налетів сильний подув вітру і металева вивіска ресторану впала прямо переді мною мені під ноги. Вона могла вбити мене, то ж я обернулась до нього й сказала, "Ні. Це ні." І це все, що я сказала. Я не сказала більшого за це.

"Тоді це буде Португалія, а тоді Південна Африка для вас," сказав він.

В них все було готове відіслати мене, і Фрау Асегурадо повернулась в Сантандер. Мене посадили в потяг, із документами, чим би ті не були. Я віддавала їх усі, але вони неначе повертались знов. Мене було відвантажено. Вони стидалися мене.

Я казала собі, "Я не поїду в Південну Африку й інший санаторій!" Але мені не судилося злізти з потягу перш ніж дістатися Лісабону.

Я висадилась у Лісабоні й мене зустрів комітет з Імперіал Кемікалз - два чоловіки, що виглядали як полісмени, і дуже-дуже строголиця жінка. Вони сказали, "Вам дуже пощастило, ви поїдете жити в чудовий дім у Есторілі, з Місіс Як-Її-Там."

Я взнала тоді, що з цими людьми не можна боротися. Ти маєш думати швидше ніж вони. І я сказала, "Це буде чудово."

Ми прибули в будинок у Есторілі, в кількох милях від Лісабону. Там було майже півдюйми води у ванні та багато папуг. Я провела там ніч і багато міркувала, а на наступний день сказала, "Погана погода для моїх рук. Мені потрібні митенки. І в мене немає капелюха."

Я думала, Поїхали в Лісабон. Це працювало. Вона сказала, "Звичайно ви маєте. Ніхто не виходить без митенок." То ми й вийшли. Досягли Лісабону і я сказала собі, "Зараз або ніколи." Я знайшла кафе, що виглядало достатньо великим, а тоді, "Аґх!" Я заридала, схопившись за живіт. "Мені потрібно в туалет." "Так, мерщі́й," сказала вона. Вона провела мене всередину. Я розважила вірно: це було кафе з двома входами. Я вислизнула, взяла таксі - мені було потрібно трохи грошей купити митенки - і сказала водію, іспанською, "мексиканське посольство."

Я зустріла Ренато Ледука, знов, в Мадриді. Я врізалась у нього на дансанті. Мені було дозволено дивитись як танцюють інші люди, хоча самій мені танцювати було не дозволено; звичайно, я була із вартовою, Фрау Асегурадо - я знала Ренато по Парижу. Він був другом Пікассо - я розповіла йому, що трапилось, і спитала, "Куди ти їдеш, заради Бога?" Ми поспілкувалися на швидку руку французькою, якою та не розмовляла. Ренато сказав мені тоді - Лісабон.

Так я висадилась в мексиканському консульстві і там була купа мексиканців, яких я ніколи не бачила. Я спитала їх, чи тут Ренато, й вони відповіли, - Ні, вони не знають коли він буде. Я сказала, що постою й почекаю. Вони запротестували, "Сеньоріта, але…" Те й се. Тоді я сказала, "За мною поліція." Що було більш або менш правдою. Тоді вони сказали, "В такому випадку …" Блим, блим. "Ви можете зачекати на Ренато."

Посол був милим зі мною, опісля. Я мала зайти побачити його, і він сказав, "Ви на мексиканській території. Навіть англійці не можуть вас чіпати." Не знаю коли з'явився Ренато. Раптом, він сказав, "Нам треба одружитися. Я знаю, що це негідно для обох нас, оскільки ми не віримо в подібні речі, але…" В той момент я боялася своєї сім'ї як німців. Я знайшла Ренато привабливим, коли вперше побачила його, і все ще знаходила таким. В нього було темне як у індіанця обличчя і дуже біле волосся. Ні, я почувалась ідеально свідомою. Я просто відчувала, що зроблю все, щоб мене не відіслали в Африку, не підпасти під плани моєї сім'ї.

Тоді з'явився Макс, з Пеггі (Гуггенхайм) і ми весь час були разом, усі. Це шкідна штучка, з усіхніми дітьми, та екс-чоловіками і екс-дружинами. Я відчувала що було щось дуже неправильне в Максі із Пеггі. Я знала, що він не любить Пеггі, а в мене все ще та пуританська риса, що ти не маєш бути із тим, кого не любиш. Але Пеггі дуже обмовлена. Вона була скоріше поважною особою, шляхетною, і ніколи-ніколи не була непривітною. Вона запропонувала сплатити мені аероплан у Нью-Йорк, так, щоб я змогла полетіти з ними. Але я цього не бажала. Я була з Ренато, і, принагідно, ми попливли на човні в Нью-Йорк, де я лишалась майже рік, поки не поїхала в Мексику.

Ось така історія.

Моя мати приїхала в Мексику коли у 1946 народився мій син Пабло. Але ми ніколи не розмовляли про той час. Це ті речі, що англійці того покоління не обговорюють. Це був один бік особливого й більш складного характеру моєї матері.

Можно подумати, що хтось сам приходить у Сантандер. Але ви знаєте, що ні. Няню було послано. Можете уявити як добре Няня розмовляє іспанською. Це диво, що вона взагалі туди потрапила. Що жахливо, так це чиясь задушена лють. Я ніколи по справжньому не лютилася. Я відчувала, що в мене дійсно немає часу. Я була мучима ідеєю, що мені треба малювати, і коли я стала далека від Макса і, спершу, з Ренато, я негайно замалювала.

Я більше ніколи не бачила батька.

Так, як казане Марині Ворнер

Липень 1987, Нью-Йорк

ПРИМІТКА ДО ТЕКСТУ

Спочатку написаний англійською у 1942 в Нью-Йорку (текст тепер втрачений). Надиктований французькою Джін Мегнен у 1943, тоді опублікований у VVV, No. 4, Лютий 1944, в перекладі з французької Віктора Ллона. Оригинальна французька диктовка була опублікована Едішнс Фонтейн, Париж, 1946. І французька диктовка і переклад Віктора Ллона використані як основа даного тексту, що був вичитаний та відредагований стосовно точності фактів Леонорою Каррінгтон у 1987.

Далі Внизу

Леонора Каррінгтон

1987

EBook

ПОНЕДІЛОК 23 СЕРПНЯ 1943

ВІВТОРОК 24 СЕРПНЯ 1943

СЕРЕДА 25 СЕРПНЯ 1943

ЧЕТВЕР 26 СЕРПНЯ 1943

П'ЯТНИЦЯ 27 СЕРПНЯ 1943

ПОСТСКРІПТУМ

ПРИМІТКА ДО ТЕКСТУ

Леонора Каррінгтон. Далі Внизу. Переклад.

Leonora Carrington. Down Below.

Memoir

Translation